Микола був моєю першою любов’ю. Справжньою, як у книжках. Ми були нерозлучні, планували весілля, мріяли про наш маленький будинок. А потім з’явилася Марина. Моя подруга, як я тоді думала. Вона була занадто яскрава, занадто наполеглива, і, як виявилося, занадто заздрісна. Вона швидко і майстерно закрутила Миколі голову, і він поїхав. Просто поїхав з нею, залишивши мені лише короткого листа, де не було жодного справжнього пояснення, тільки сумбурні виправдання.

Тоді мені здавалося, що світ рухнув. Але я швидко взяла себе в руки. Я зустріла Григорія – тихого, надійного чоловіка, який відігрів моє зранене серце. Я вийшла заміж, у нас син Дмитро. З Григорієм ми прожили хороше, спокійне життя, поки він не пішов з життя кілька років тому. Я залишилася вдовою, але з гідністю і пам’яттю про доброго чоловіка.

Микола? Я його бачила лише раз, на весіллі спільного знайомого, за кілька років після нашого розриву. Він був з Мариною. Він тоді уникав мого погляду, і я зрозуміла, що моя історія з ним – це остаточно закрита глава.

Минуло багато років. Три десятиліття, протягом яких моє життя йшло за усталеним графіком: робота, дім, турбота про дорослого сина, зустрічі з подругами.

Якось наприкінці весни, коли я стояла в черзі у відділенні пошти, мене покликав знайомий, але вже трохи змінений голос:

— Ірино, це ти?

Я обернулася. Переді мною стояв чоловік років п’ятдесяти. Сивий, з глибокими зморшками, але його очі… У цих очах я одразу впізнала того Миколу. Красивого, трохи сором’язливого хлопця, який колись розбив моє серце.

— Микола? — вимовила я, ледве стримуючи здивування.

— Так, це я, — він нервово поправив піджак. — Я… я тебе одразу впізнав. Ти зовсім не змінилася.

Я не знала, що відповісти. Я змінилася. Життя змінило. Але, можливо, в його пам’яті я справді залишилася тією дівчиною.

— Що ти тут робиш? Ти ж, здається, жив десь на півдні? — запитала я, намагаючись бути максимально нейтральною.

— Жив. Але тепер… Я нещодавно повернувся до нашого міста, купив тут квартиру.

Він помовчав, опустивши голову. Цей жест був мені знайомий. Так він робив, коли був винен.

— Я… я приїхав, коли Марини не стало, — тихо промовив він. — Вона хворіла останні роки. Я тепер сам. Удівець.

Я відчула, як стискається серце, але не від любові, а від чистої, людської жалості. Я знала Марину. Вона була непростою людиною, але нікому не побажаєш такої долі.

— Мої співчуття, Миколо.

— Дякую, Ірино. А ти? Як ти?

— Я добре. Син дорослий. Живу для себе.

Черга рушила. Микола виглядав розгубленим.

— Іро… я… може, ми вип’ємо кави? Просто поговоримо. Стільки років минуло.

Я вагалася. Навіщо мені це? Копатись у старому болю? Але щось у його очах, якась непідробна самотність, змусила мене погодитись.

— Гаразд. Завтра, о третій, у тій самій кав’ярні, де ми колись зустрічалися. Якщо вона ще існує.

Кав’ярня, звичайно, давно перетворилася на мережеву піцерію, але ми знайшли затишне місце неподалік. Микола був пунктуальний. Він виглядав краще, ніж учора, але на його обличчі все ще лежала тінь смутку.

— Дякую, що прийшла, — почав він, присовуючи мені чашку. — Я не очікував, що ти погодишся. Я розумію, що я тоді вчинив як останній негідник. Я досі не можу собі цього пробачити.

— Миколо, не треба. Минуле в минулому, — я спробувала зупинити його, але він похитав головою.

— Ні, треба. Я завжди знав, що вчинив неправильно. Марина… вона була іншою. Вона була… яскравою, але не самовідданою. Я зрозумів це надто пізно. Я поїхав за нею, бо був молодий і дурний. Я глибоко шкодую, що розбив тобі серце.

Він говорив щиро. Це було як сповідь. Я слухала, і моє давнє обурення потроху тануло, замінюючись якимось дивним, теплим почуттям. Скільки років я чекала цих слів?

Ми говорили про все: про його роботу, про мого Григорія, про життя в різних містах. Він розповів, як важко йому пережити самотність після смерті Марини, як йому не вистачає простого людського спілкування.

— Я пам’ятаю, як ти любила ці цукерки, — сказав він раптом, дістаючи з кишені маленьку коробку. — «Вечірній Київ».

Я розсміялася. Я справді їх любила.

— Ти пам’ятаєш? Тридцять років минуло.

— Я пам’ятаю все, Ірино. Я тебе ніколи не забував. Я назвав нашу дочку Іриною, знаєш? — він осікся, зрозумівши, що знову відхилився.

— Не дивись на мене так, — його голос став м’яким. — Я розумію, що я тепер удівець, а ти — вдова. У нас за плечима життя, і ми обоє самотні. Я не прошу, щоб ти мене пробачила. Я прошу про шанс. Шанс просто спілкуватися. Жити поруч. Ти була найкращою частиною моєї молодості. Я хочу, щоб ти стала найкращою частиною моєї старості.

Я вийшла з піцерії приголомшена. Микола запропонував мені… дружбу? А може, щось більше?

Моя подруга Галина, як завжди, розставила все по місцях.

— Ти що, Ірино?! Якщо доля дає тобі другого Миколу – хапай! Ти молода жінка, ти сама собі хазяйка. Він — удівець, ти — вдова. Образи – це прах. Якщо він пам’ятає, які цукерки ти любиш, після стількох років, то це не просто так!

Я не стала довго думати. Його щирість, його жаль, його самотність і, що найголовніше, його рішучість знову стати частиною мого життя, переважили мою стару образу.

Коли наступного разу Микола подзвонив і запропонував поїхати у спільну поїздку на дачу, я не відмовила. А потім він сказав: «Іро, давай виправимо помилку, зроблену тридцять років тому. Давай будемо разом, як тоді мріяли».

І я погодилася. Я зрозуміла, що мої старі принципи про «другий шанс» і «негативні наслідки» не стосуються власного життя. Якщо життя дає раптом шанс прожити те, що колись не вдалося – це знак, що не треба втрачати цей шанс.

Життя продовжується!

Наші історії — Миколи та мої — нарешті злилися воєдино, затьмаривши довгі роки розлуки. Микола виявився тим самим Миколою — уважним, добрим, тільки тепер сивим і мудрішим. Ми почали нове життя, сповнене тепла, спокою і пізнього, але заслуженого щастя.