Моя подруга завжди вміла привертати увагу і справляла враження на оточення, відколи я її знала. Впродовж десяти років я була свідком її яскравих подій, які викликали у мене різні емоції, в тому числі й заздрість. Коли я раніше співчувала тим чоловікам, які зустрічалися на її шляху, то тепер думаю про них геть в іншому ракурсі. Можливо, її зустрічі з людьми мали якийсь особливий сенс, навіть якщо він не завжди був очевидним?

Ось послухайте. Ми з Лідою вчилися в одній групі й жили в одній кімнаті гуртожитку. Вона була красунею й такою, що очей неможливо було відвести, але водночас сміливою – не чекала, коли хлопець перший заговорить і запросить кудись. Уже тоді Олег, наш відмінник, писав їй реферати, Матвій водив у кафе, а Богдан давав безкоштовні талони на харчування в студентській їдальні.

– Треба з усього мати користь, – повчала вона мене. – Ось взяти тебе, ти чому відмовила Кості? Ти знаєш, які у нього батьки?

– Я не можу без любові, – ніяковіла я. – Та й не відштовхувала я його, просто не хочу, аби він сприймав усе лише як жарт.

– То й що? Хай жартує і подарунки дарує.

– А потім що?

– А я звідки знаю, я так далеко не заглядаю, – сміялася Ліда.

Але як вона не намагалася, сесію на другому курсі скласти їй не вдалося.

– І що ти будеш робити? – для мене це було наче кінець світу. – Попроси декана, що все здаси.

– Ой, ще буду просити. Якось у житті все влаштую, не хвилюйся, – махнула вона рукою і зібрала свої речі з кімнати, адже більше не мала права жити в гуртожитку.

На якийсь час ми втратили зв’язок: я складала сесію, їздила додому, знову навчання. Було ближче до зими, як мене на вулиці обійняла Ліда – виглядала просто чудово: гарна шубка, чобітки, вся світиться.

– Не сподівалася мене побачити? А я не пропала! – щебетала вона.

Ми сіли в кафе, і вона пригостила мене дорогою кавою та десертом. Я б на свою стипендію туди не зайшла. Ліда розповіла, що працює секретаркою у бізнесмена, який обіцяє одружитися, коли діти підростуть.

– Але так не можна, – я вся зблідла.

– Чому ж не можна? – каже Ліда. – Я поки що не зустрічала людину, яка б була повністю відданою.

Вона голосно сміялася, а мені було не до сміху. Я подумала: а що, як я вийду заміж за Костю, а він теж знайде когось іншого?

– Слухай, Наталю, таке життя, треба користуватися шансом, – знизала вона плечима.

Вона пішла, а я повернулася до гуртожитку. Ця зустріч мене дуже збентежила, і я відмовила Кості, хоч і обіцяла йому, що ми одружимося влітку.

– Чому?

– Бо ти знайдеш когось іншого, як це було з Лідою. І що тоді буде?

– Але я люблю тебе.

– Я теж тебе люблю, але краще зараз розставити всі крапки, ніж потім шкодувати.

Важко мені далося це розставання. Костя переконував, що він не такий, а я вже нічого не знала. Я тоді думала лише одне – чому іноді люди своїми виборами можуть так сильно впливати на долі інших?

Згодом я знову зустріла Ліду. Вона виглядала так само безтурботною.

– А чому я маю сумувати? Ну, пішов від мене Степан і що? Я прагну іншого життя, а він, як мені здавалося, не міг забезпечити того, чого я хотіла, – сміялася вона. – Інколи я могла сказати щось необережне і це мало наслідки. Але у мене вже є інший знайомий.

Ліда розповідала, що новий чоловік допоміг їй придбати квартиру, і вона дуже рада. Потім вона подарувала мені телефон.

– Це тобі. Ти моя єдина подруга, з якою я почуваюся собою, – сказала вона.

Відтоді вона час від часу дзвонила, розповідала, що має машину, прикраси, їздить відпочивати за кордон. Їй було цікаво ділитися своїми новинами. А я тим часом дала шанс Кості, і ми одружилися. Ліду я не стала запрошувати — самі розумієте.

У нас із Костею побутових проблем не було: його батьки купили нам квартиру, він ходив на роботу, а я виховувала двох діток та створювала затишок у родині.

Минуло десять років нашого шлюбу, і мені телефонує Ліда: просить зустрітися. Я йшла до неї, хвилюючись. Але переді мною була вже інша людина – втомлена жінка.

– Не впізнала? Нічого, я трохи прийду до себе, і все у мене буде добре, – почала вона.

Виявилося, що Ліда закохалася вперше і готова була на все заради коханого. Ілля був бізнесменом, який мріяв про великий проєкт. Йому не вистачало грошей на реалізацію, і Ліда продала машину, квартиру й прикраси, та цього виявилося замало.

– Кохана, я маю їхати працювати, щоб віддати тобі всі гроші. Я буду старатися, але що поробиш, коли не щастить, – казав він.

І ось Ліда чекала, але жити на щось треба було.

– Позич мені, Наталю, на перший час. Я віддам.

– Добре, – погодилася я, бо ще пам’ятала той телефон, який вона мені подарувала.

Я не була впевнена, що отримаю гроші назад, але все ж допомогла їй. І відчула, що тепер дивлюся на Ліду зовсім інакше: не з осудом, а з розумінням. Бо, можливо, вона лише віддзеркалює тих, хто зустрічається їй на шляху. Хіба не так?

Автор Ксеня Ропота