У Юстини новий клопіт – коза привела козеня та не признає його. Що вже жінка не робила, і козу прив’язувала і в одну кучу ставила. Але та мов скажена тікає від дитинчати та не годує його.
Мале мекає та бігає за матір’ю, а вона втікає і ще й ногою покопує, коли маля зловчиться схопитися за вим’я.
– Що ти, Манько, геть здуріла?, – вичитує козу Юстина, – Не розумієш, що то твоє? Ох і нерозумна ж ти у мене.
Тепер треба виходжувати козеня і вже від нього залежить чи навчиться саме пити та виживе, чи його інстинкт не спрацює.
Хоч Юстина вже не молода, але такий випадок у неї перший, коли коза аж настільки боїться дитинчати.
Попоралася та за цими думками перейшла вона на себе.
– А моя ненька теж такою виявилася, – раптом усвідомила вона і потроху жаль на матір почав відступати.
Мати привела Юстину на світ зовсім юною і тяжко нудилася коло дитини поки її однолітки дівували та виспівували вечорами.
А вона мусила колихати верескливе дитя, яке всім не давало спати.
– Та воно вспокоїться чи ні?, – бурчав свекор.
– Ти мати чи хто?, – додавала свекруха.
– Та дай йому хай вже заспокоїться, – нервував чоловік.
А вона й не розуміла, що то з малюком робити та як до нього підступати. Єдине. Що рятувало – то її мати, яка мала їх багато, але сама дітей вколисувала і ніжним голосом і поцілунком. Лагідна була бабуся Юстинина і вона її маленьку бавила, поки її мати Уляна вирішила поїхати на схід України на заробітки.
– Привезу зерна, мамо,- казала вона, – То досхочу всього мати будемо і не буде мені свекруха допікати, що я без приданого.
– Їдь, Уляно, – не перечила мати, – Дитину я догляну, не переживай.
І стала глядіти та всьому лад давати, бо ніхто ще колгоспну роботу-панщину не відміняв.
Але минув сезон, а від Уляни ні слуху, ні духу. Вже вернулися жінки з села, що разом з нею були, а її нема.
Тоді й прийшов до бабусі Анни розлючений чоловік Улянин Василь:
– Виховали мені жінку, красно дякую! Й двох років не минуло, як вона вже іншого закортіла!
Виявилося, що Уляна не лише встигала сапати буряки, але й задивилася на тракториста Степана, який і відповів їй взаємністю. Поки бригада відпочивала від праці, Уляна купалася на ставах з Степаном.
І так їй те село полюбилося, що вирішила нікуди звідти не їхати, а про свою дитину й не згадала.
Всі ці роки Юстина думала, як це можливо – мати дитину і ніразу за все життя не приїхати та не сказати «Пробач».
Спочатку вона думала, що мати просто не хоче їхати, бо не хоче зустрітися з батьком.
На листи вона не дуже й розраховувала, бо мати не була письменною і вміла лиш своє ім’я писати.
Далі думала, що мати просто приїде раптово і забере її до себе, щоб жити далеко, в радості і щасті, їсти смачний білий хліб і смачненьку ковбаску. Від таких мрій аж в животі бурчати переставало!
Отак вона й росла, бабина онучка, не потрібна ні матері, ні батькові.
Василь через якийсь час одружився, але не взяв своєї дитини в нову родину.
Для Юстини життя не ставало ні кращим, ні гіршим від того, адже вона давно відвикла,що у неї є батько, якби діти не дражнилися, то їй би взагалі було не до таких питань, як «хто мій тато».
Її доля закинула в ніше село, далеко від дому. Там вона жила й працювала та виховувала дітей.
Долі в своєму житті не знайшла. Бо тінь матері падала й на неї, говорили, що яблуня від яблуні далеко не падає. А вона й не падала далеко від своєї бабусі-матері Анни, любила своїх діток, душі в них не чула, працювала для них і заради них.
Чоловік попався добрий, а вона віддячувала тим самим.
І ось тепер сидить і думає про свою козу Маньку і свою матір. Видно, не все природа вгадує.
Фото Ярослава Романюка.