Сніг того року впав раптово, ще на початку листопада, й одразу затягнув усе довкола сірим сухим морозом. Усе валилося в одну купу, ніби хтось навмисно наврочив. З одного боку – Олег, який остаточно розперезався й перестав приховувати свої походеньки, з іншого – телефонний дзвінок із села, який остаточно вибив землю з-під ніг. Дідуся Гната не стало.

Він був єдиною людиною, до якої я могла прийти з будь-якою бідою. Батьки завжди торочили про “що люди скажуть” та “треба терпіти”, а дід просто сідав поруч на лавці, витягав із кишені жменю сушених яблук і казав: “Наталко, ти головне не гарячкуй, усе воно колись перегорить, а ти у себе одна”. І от тепер його немає.

Олег навіть на похорон зі мною не поїхав – збрехав, що на роботі якісь термінові перевірки. А увечері сусідка Люба з нашого коридору спинила мене біля спільної кухні:

– Наталко, ти тільки не заводися, але твій Олег учора під вечір з тією білявкою з гастроному біля зупинки стояв. Весь гуртожиток про це торочить.

Я мовчки поставила чайник на плиту. Всередині була така порожнеча, що навіть сльози не текли.

– Нехай, – мовила я, дивившись, як закипає вода. – Мені аби дитину до розуму довести.

– Та ти що, терпіти будеш? – сплеснула руками Люба.

– Я чекаю на квартиру, Любо. Отримаємо ордер – тоді й розійдемося. Мені з Настею немає куди йти.

Олег повертався пізно, від нього тхнуло чужими парфумами. Він навіть не намагався виправдовуватися, просто лягав на краєчок дивана й повертався до стіни. Я дивилася на його спину й згадувала дідуся. Як він тримав за руку бабусю Євдокію, як дивився на неї навіть тоді, коли вони вже обоє були сиві й зігнуті роками. І від цього порівняння ставало ще гірше.

Квартиру ми отримали через пів року. Олег дотримався обіцянки: віддав мені ключі, написав відмову на користь доньки й просто зібрав валізу.

– На аліменти не подавай, – кинув він наостанок у коридорі, навіть не глянувши на семирічну Настю, яка тулилася до мого коліна. – Я буду допомагати, коли зможу. А офіційно з мене нічого вимагати не треба.

Він пішов до своєї пасії, а ми залишилися в порожній двокімнатній квартирі, де з меблів були лише два старі матраци та складаний стіл.

Грошей катастрофічно не вистачало. Якось, коли Насті треба було купувати зимове взуття, а в гаманці майже пусто, я йшла містом у повному розпачі. Холод пробивав до кісток. Дорогою я звернула до старої церкви. Усередині було тихо, горіли свічки, пахло воском.

Я купила три свічки. Одну поставила за здоров’я доньки, а дві інші – за спокій діда Гната та бабусі Євдокії. Загладила палаючий ґніт у пісок і тихо мовила в тишу: “Дідусю, ти ж бачиш, як мені важко. Підкажи хоч щось, бо я вже не витримую”.

Тієї ж ночі мені вперше наснився дід Гнат. Він ішов нашою сільською вулицею, але обличчя його було дуже темним і похмурим. Він дивився на мене з-під брів, повільно хитав головою і ніби застерігав від чогось.

Я прокинулася, серце калатало так, ніби я бігла кілька кілометрів. Зранку сусідка Люба пропонувала поїхати з нею на оптовий ринок у сусіднє місто, щоб дешевше купити дитині куртку. Вона вже чекала мене біля під’їзду.

– Наталко, ти йдеш? Автобус за десять хвилин! – гукала вона з вулиці.

Я вийшла на вулицю, глянула на сіре небо, і той дідусів похмурий погляд зі сну постав перед очима з такою силою, що ноги стали ватяними.

– Любо, ви вибачте, але я не поїду, – мовила я, згортаючи шарф на шиї. – Не можу. Мені зле, тривога якась бере.

– Та ти що? Ми ж так домовлялися!

– Ні, пробач. Поїду іншим разом.

А пообіді в новинах передали, що той ранковий “бусик” через ожеледицю вилетів з траси й перевернувся. Багато людей постраждало. Я сиділа на табуретці біля вікна, дивлячись на засніжений двір, і розуміла: дід був поруч і відвів від мене біду.

З того часу сни стали моїм дороговказом. Дід Гнат ніколи нічого не говорив уві сні. Він просто з’являвся. Якщо його погляд був стривоженим або він повертався спиною – чекай клопоту чи хвороби.

Минали роки. Настя росла, перетворилася на гарну, розумну дівчину. Вона бачила, як важко мені дається кожен день, тому ніколи нічого не вимагала, вчилася на відмінно й завжди намагалася мене порадувати.

Коли донька вже закінчувала школу, у моєму житті з’явився Петро. Чоловік він був кремезний, трохи мовчазний, але з дуже теплими очима.

– Наталко, ви б не сиділи в цій темряві, – казав він, крутячи дроти біля мого віконця. – Давайте я вам тимчасову лампу виведу, бо ж очі зіпсуєте над тими картками.

– Дякую, Петре. Воно й справді важко в сутінках дивитися.

Він почав заходити частіше. То поличку прикрутить, то важкі папки допоможе підняти на верхній стелаж. Згодом ми почали гуляти ввечері після роботи. З ним було легко й спокійно.

Коли Петро кликав мене заміж, я довго вагалася.

– Я не знаю, Петре, – казала я, опускаючи очі під час чергової прогулянки. – Мені боязко. Та й Настя вже доросла, як вона це сприйме?

– Я не збираюся їй батька заміняти, – спокійно відповідав він. – Вона розумна дівчина. Я просто хочу, щоб ти не була самотньою, щоб у нас був свій дім і спокій.

Тієї ночі дід Гнат наснився мені знову. Але цього разу він був не сам. Поруч стояла бабуся Євдокія у своїй найкращій святковій хустці. Вони стояли на зеленому подвір’ї, довкола цвіли яблуні, і дід легко підтанцьовував, усміхаючись широко й радісно. Він глянув на мене, кивнув головою і легенько підморгнув.

Я прокинулася з відчуттям неймовірного тепла. Уся тривога, яка роками сиділа всередині, раптом розсіялася.

Удень Настя сіла навпроти мене на кухні, взяла з тарілки яблуко й уважно подивилася на мене.

– Мам, давай поговоримо про дядька Петра, – мовила вона.

– Про що саме, доню? – зніяковіла я.

– Виходь за нього заміж. Я ж бачу, як він до тебе ставиться. Він не такий, як батько. Дядько Петро справжній. Я скоро піду вчитися, буду жити окремо, а ти не повинна залишатися сама. Я хочу, щоб ти нарешті була щасливою.

Після цієї розмови я погодилася. Переїхали до Петра в хату. Він виявився дуже турботливим чоловіком: Насті влаштував у кімнаті зручний куток для навчання, завжди допомагав грошима, а мене просто беріг від будь-якої важкої роботи. Я жодного разу не пошкодувала про свій вибір.

Минали роки. Настя успішно закінчила інститут, влаштувалася працювати в банк, вийшла заміж за гарного хлопця. Невдовзі вони порадували нас з Петром онукою – Оксанкою. А ще через три роки Настя знову чекала дитину.

– Чекаємо на хлопчика, – радісно повідомила вона, коли ми всі разом обідали в неділю. – Мам, ми з чоловіком порадилися… Хочемо назвати його Гнатом. На честь твого дідуся.

У мене аж подих перехопило від цих слів.

– Це буде дуже добре, доню, – мовила я, тамуючи сльози. – Дуже добре.