Я зайшла на кухню, набрала в чайник води й поставила на вогонь. На столі в кутку все ще лежали залишки весільного короваю, прикриті рушником. В хаті було занадто тихо, хоча ще вчора тут стояв ґвалт, бігали дружки, а Наталя, моя донька, крутилася перед дзеркалом у своїй мереживній сукні.

Андрій сидів за столом і гортав стрічку новин, хоча я бачила, що він її не читає. Просто ховав очі.

— Ну що? — запитала я, не повертаючись до нього. — Довольний собою?

— А що я такого зробив, Валю? — глухо відповів він. — Хотіли як краще. Хто ж знав, що вони навіть кришку не відкриють.

Я обернулася, витираючи руки об фартух. Злість аж підступала до горла.

— «Хто знав», «як краще»… Ти не міг, як усі нормальні люди, конверт покласти? Треба було обов’язково ці твої жартики? … Люди на весіллі дивилися, перешіптувалися. Бачила я, як у Павла обличчя перекосило, коли він ту коробку брав. А тепер дитина в кімнаті закрилася і плаче третю годину. Весілля, називається, справили.

— Валю, не починай. Я хотів сюрприз зробити. Думав, прийдуть у номер, відкриють… Це ж не три копійки…

— Сюрприз вдався, нічого не скажеш, — я зняла чайник з плити. — Поїхав твій зять у ніч. Гроші забрав, а жінку в готелі лишив. Оце таку ти йому перевірку влаштував? Боже, сором який перед сватами.

Я налила чай у велику керамічну кружку, додала ложку меду. Треба було йти до Наталі. Вона з самого ранку, як батько її забрав із готелю, слова не проронила.

Я тихенько постукала в двері й прочинила їх. Наталя сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги. Очі червоні, розпухлі.

— Пий, Натусь. Тобі треба щось тепле, — я поставила чай на тумбочку.

Вона навіть не глянула на мене. Дивилася в одну точку на стіні.

— Мам, він пішов, — прошепотіла вона. — Забрав усе, що люди подарували, і просто пішов. Сказав, що ви жадібні. Що весілля не окупилося.

Я присіла на край ліжка. Мені хотілося сказати щось різке про Павла, але я стрималася.

— Батько перемудрив із тим подарунком. Він не хотів тебе образити.

— Справа не в коробці, мамо. Він рахував гроші на ліжку. Витягував із конвертів, записував щось. А коли побачив хлібопічку, почав кричати, що позику на ресторан тепер не буде чим крити.

— Яку позику? — я нахмурилася. — Він казав, що батьки допомогли.

— Він взяв позику в банку. Хотів, щоб усе було «дорого». А тепер каже, що я його обманула.

Я погладила її по руці. Рука була холодна, попри літню спеку за вікном.

— Наталю, ти ж знаєш, що в тій коробці було насправді?

Вона нарешті повернула голову до мене. У погляді було стільки втоми, ніби їй не двадцять два, а всі сорок.

— Тепер це вже не має значення, — вимовила вона крізь зуби. — Він у клубі був усю ніч. Свекруха дзвонила, казала, що його під ранок друзі привезли. «Не бурчи на нього», каже.

Я відчула, як у мене всередині все холоне.

— Пий чай, дитино. Просто пий чай.

Через годину задзвонив стаціонарний телефон. Я підняла слухавку. Це була мати Павла, Тамара.

— Валентино, ви що там собі думаєте? — голос у неї був високий, роздратований. — Син прийшов розбитий. Каже, ви його виставили на посміховисько перед гостями. Люди дарували гроші, а рідні батьки — блендер?

— Це була хлібопічка, Тамаро, — сухо відповіла я. — І якщо твій син не навчився відкривати коробки до кінця, то це його проблеми.

— Ой, не треба цих повчань! Хлопець розраховував на підтримку. Ви ж самі казали, що подарунок буде серйозний. Він кредит взяв під ваші обіцянки. Тепер він у боргах!

— Він забрав спільні гроші й пішов у нічний клуб, Тамаро. Ти вважаєш це нормальним для чоловіка в першу шлюбну ніч?

На тому кінці замовкли на кілька секунд. Потім почулося важке зітхання.

— Він був стривожений. Його можна зрозуміти. Ви його принизили перед усіма. Тепер Наталя має вибачитися і повернутися.

— Вона нікуди не повернеться. Принаймні, сьогодні.

Я поклала слухавку, не чекаючи відповіді. Андрій стояв у дверях кухні, притулившись плечем до одвірка.

— Що вона каже? — запитав він.

— Каже, що ми винні. Що сюрпризи твої недоречні.

— Може, і недоречні, але тепер я хоч побачив, хто він такий. Коли грошей не стало, то і любов закінчилася за п’ять хвилин.

— Не виправдовуйся, Андрію. Ти теж гарний. Знав же, який у нього характер.

Минуло три дні. Наталя майже не виходила з кімнати. Вона не відповідала на дзвінки, хоча телефон вібрував на тумбочці постійно. Кілька разів приїжджала Тамара, але я не впускала її далі порога. Казала, що донька спить або не хоче розмовляти.

На четвертий день, увечері, Павло зателефонував сам. Наталя взяла слухавку. Я сиділа в сусідній кімнаті й мимоволі прислухалася. Двері були прочинені.

— Так, — почула я голос доньки. — Я слухаю.

Вона довго мовчала, слухаючи, що він їй каже. Її обличчя, яке я бачила в дзеркальному відображенні в коридорі, залишалося нерухомим.

— Ні, Павле, — нарешті сказала вона. — Я не буду платити твій кредит. Це твої гості й твої борги. Ти забрав те, що подарували в конвертах. Тобі має вистачити на перший внесок.

Він, мабуть, почав кричати, бо я почула різкий звук із динаміка. Наталя трохи відсторонила телефон від вуха.

— Я тебе обманула? Ні, мої батьки подарували гарний подарунок. Тато пожартував і поставив ключі від квартири в велику коробку. Так, від нашої квартири. Ні, не треба приїжджати, я все про тебе зрозуміла.

Вона натиснула відбій і поклала телефон екраном донизу. Я зайшла до неї.

— Ну що? — запитала я пошепки.

— Вимагає половину грошей за банкет. Каже, що ми його підставили.

— А ти?

— А я подаю на розлучення, мамо. Завтра зранку піду.

Ми поїхали туди в суботу. Андрій, Наталя і я. Нова квартира була в новобудові, ще пахла свіжою штукатуркою і бетоном.
Андрій ходив по кімнатах, перевіряв, як відчиняються вікна.

— Тут сонячна сторона, — сказав він, намагаючись говорити бадьоро. — Квіти будуть добре рости.

Наталя підійшла до вікна й подивилася вниз на дитячий майданчик. Вона вже не плакала. Була якоюсь дуже спокійною, навіть занадто.

— Дякую, тату, — сказала вона, не повертаючись. — Вибач, що я тоді… в готелі.

— Та що вже там, — Андрій махнув рукою. — Головне, що документи на тобі. Тепер ніхто нічого не відбере.

Я підійшла до неї й обійняла за плечі. Вона притулилася до мене, як у дитинстві.

— Знаєш, мамо, — тихо промовила вона. — Я ж справді думала, що та хлібопічка — це все. Мені так соромно було перед ним. Я думала, що ми бідні чи щось таке. А він просто перелякався, що грошей мало.

— Люди по-різному на гроші реагують, — відповіла я. — Дехто за них душу продасть, а дехто за коробку з-під побутової техніки людину викине.

Ми ще довго стояли в тій порожній квартирі. Обговорювали, де поставити диван, якого кольору будуть штори. Павло більше не дзвонив. Тільки його мати прислала повідомлення з купою знаків оклику, але Наталя його навіть не дочитала — видалила.

Коли ми виходили, Андрій знову почав шукати ключі по кишенях.

— Де вони? Тільки що в руках тримав.

— У коробці вони, Андрію, — посміхнулася я. — У тій самій коробці, на дні під папером.

— Більше ніяких коробок, — серйозно сказав він, замикаючи двері. — Тепер тільки все в руки і під підпис.

Ми спустилися ліфтом і вийшли на вулицю. День був спекотний, звичайний літній день. Життя тривало, тільки тепер воно було трохи іншим. Без зайвих людей і без зайвих ілюзій.

Наталя сіла в машину на переднє сидіння. Вона вперше за ці дні відкрила вікно і підставила обличчя вітру.

— Поїхали обідати? — запитав Андрій, заводячи мотор.

— Поїхали, — відповіла донька. — Я зголодніла.

Я дивилася на неї з заднього сидіння і думала про те, що, може, той дурний жарт мого чоловіка насправді врятував її від чогось набагато гіршого, ніж зіпсоване весілля. Але Андрію я про це не скажу. Нехай і далі думає, що ключі треба було дарувати в конверті.