Холодний осінній дощ січе по підвіконню, а на екрані мого смартфона вкотре спалахує ім’я Романа. Не відкриваю повідомлення, повільно допиваючи ледь теплий чай. Це вже третє його “привіт” за сьогодні, і я абсолютно впевнена – там чергова спроба викликати в мене почуття провини чи, що гірше, тиснути на жалість.

На коліна встрибує мій рудий кіт, Кузьма, і наполегливо вимагає ласки. Я гладжу його майже машинально, збираючи думки докупи.

— Мені не соромно, чуєш? — кажу я коту. — Аніскілечки не картаю себе.

Телефон починає вібрувати — тепер це дзвінок. Роман. Мій брат, якого я не бачила наживо вже пів року, але який раптом жваво згадав про нашу родинну спадщину.

Скидаю виклик, але відчуваю, як усередині закипає обурення. Нарешті відкриваю повідомлення.

“Олесю, мусимо поговорити. Це нечесно. Я маю таке ж право. Якщо не відповіси, подзвоню мамі.”

Ось воно — низький прийомчик. Мама — наша вразлива струна. Їй 72, тиск постійно “танцює”, серце потроху здає. І Роман чудово знає, що я піду на все, аби її не хвилювати.

Глибоко видихаю і набираю відповідь: “Приїжджай сьогодні о 18:00. Микита теж буде.”

Микита — мій чоловік, людина, яка сім років тому допомогла мені перетворити напіврозвалену бабусину пекарню на затишну сімейну кав’ярню.

Тоді, у той важкий рік, коли не стало нашого батька, ми з Романом отримали у спадок стару пекарню на околиці району. Це була напівзруйнована будівля з іржавим, списаним обладнанням і величезними боргами за комунальні послуги.

— Я в цьому участі брати не буду, — заявив тоді Роман. — Продавай мою частку, якщо хочеш возитися з цією руїною.

Ми викупили його частку — за цілком пристойну, хоча й дещо завищену ціну, оскільки інших охочих не було. Я віддала йому гроші, і він поїхав — “шукати себе” у великому світі. Телефонував рідко, переважно лише тоді, коли потрібні були кошти.

А ми з Микитою вклали все до копійки. Залізли в борги, працювали без перепочинку. Я пам’ятаю ті перші роки як суцільний марафон: постійний брак сну, хронічний страх, що не вийде, сварки на межі від виснаження.

Але ми змогли. Наша “Запашна Мрія” стала популярною. Ми розширилися, набрали команду, виплатили позики. Тепер у нас стабільний бізнес, який годує нашу сім’ю і підтримує маму.

І ось тепер, сім років потому, Роман з’явився знову. З порожніми кишенями та безпідставними вимогами.

— Мамо, а чому дядько Роман кричав на тата? — запитує моя п’ятирічна Яринка, коли я забираю її з садочка.

Серце болісно стискається. Значить, він уже приходив? Уже зустрічався з Микитою без мого відома?

— Коли, сонечко?

— Вчора, коли ти була на роботі. Дядько прийшов, вони на кухні говорили, а потім голосно сварилися.

Микита нічого мені не сказав. Захищає, як завжди.

Біля будинку чоловік саме порається з автівкою — міняє масло. Його обличчя напружене, під очима видно сліди втоми.

— Чому ти не розповів, що Роман приходив? — запитую без зайвих слів.

Микита випрямляється, витирає руки ганчіркою.

— Не хотів тебе засмучувати. У тебе й так справ по горло.

— Що він хотів?

— Те саме, що й по телефону. Каже, ніби його обдурили, що він має право на половину нашого бізнесу. Що це, бачте, справа сімейна, а він — частина родини.

Я гірко посміхаюся, хоча сміх виходить вимушеним.

— Половину? Може, йому ще ключі від квартири віддати? І будинок на додачу?

— Я йому нагадав, що він продав свою частку. Законно, з усіма підписаними паперами. І хай дякує, що ми йому тоді хоч щось заплатили за ту стару розвалюху.

Яринка вибігає на подвір’я і з розбігу кидається до тата. Він підхоплює її, кружляє. Сміються обоє.

Дивлюся на них і думаю: саме заради цього ми працювали не покладаючи рук. Заради нашої родини, заради фінансової безпеки, заради можливості не жити від зарплати до зарплати.

А Роман… Роман ніколи не думав ні про кого, крім власної персони.

О шостій вечора — дзвінок у двері. Відчиняю — на порозі брат. Якийсь старший, осунутий. У помітно дорогому, але вже поношеному шкіряному піджаку. Відчувається запах чогось міцного, терпкого.

— Привіт, сестричко, — криво посміхається він. — Навіть не обіймеш брата?

Я мовчки відступаю, пропускаючи його. Микита виходить із кухні, стримано киває.

— Як мама? — запитує Роман, проходячи до вітальні.

— Добре. Тиск скаче, але лікарі кажуть, що для її віку це в межах норми.

— Я б провідав, але… — він робить невизначений жест рукою.

— Але що? — не витримую я. — Сім років не міг знайти часу?

— У мене були складнощі, — хмуриться він.

— У всіх бувають складнощі, Романе.

Сідаємо за стіл. Микита приносить чай, ставить тарілку з печивом — нашим, фірмовим.

— Я чула, ти хочеш обговорити бізнес, — починаю я прямо.

— Так, — він відкидається на спинку стільця. — Я багато розмірковував. Це ж батькова спадщина. Спільна справа. І я маю право…

— На що? — перебиваю. — Ти продав свою частку. Абсолютно добровільно. За гроші.

— Копійки! — підвищує він голос. — Ви мені мізер заплатили!

— Це була ринкова ціна. За напіврозвалене приміщення з купою боргів. І ти сам погодився.

— Я був молодий! Не усвідомлював наслідків!

Микита мовчить, але я бачу, як у нього на лобі набухає жилка. Він ледве стримується.

— Тобі було 22, — кажу я тихо. — Цього достатньо, щоб розуміти свої дії. І знаєш що? Ми могли втратити все. Перші три роки ми ледь зводили кінці з кінцями, щоб усі гроші вкладати в справу. Я ночами не спала, прораховуючи, як виплатити кредити.

— І тепер у вас все є, — в його голосі відчувається неприхована заздрість. — Будинок, гарна машина, процвітаючий бізнес. А в мене — нічого.

— Бо ти нічого не робив для цього! — не витримую, підвищую тон. — Де ти був, коли ми з Микитою дах перекривали? Коли обладнання самі монтували? Коли вночі замішували тісто, бо не мали коштів найняти пекаря?

Він мовчить, утупившись у чашку.

— Я думав, ви збанкрутуєте, — нарешті зізнається. — Чесно, був упевнений, що через пів року все продасте. А ви… впоралися.

— Так, впоралися. Без твоєї допомоги.

— Олесю, — Роман дивиться мені просто в очі, — я твій брат. Рідний. І я прошу тебе допомогти. Не половину, просто влаштуй мене на роботу. Дай мені шанс.

Я довго дивлюся на нього. Змучений, пошарпаний життям чоловік. Мій старший брат, який колись навчав мене їздити на велосипеді.

— Ти пив? — питаю прямо.

— Було, — киває. — Але я зав’язав. Уже пів року, як ні краплі.

Микита прочищає горло:

— Нам потрібен помічник пекаря. Графік складний, з 4 ранку. Зарплата для початку невелика.

Роман переводить погляд на нього, потім на мене.

— Я згоден. На будь-яких умовах.

— Будь-яких? — перепитую. — Включно з тим, що жодної частки в бізнесі ти не матимеш? Що працюватимеш як усі, без поблажок?

— Так, — киває він. — Я просто… хочу почати все з чистого аркуша. Правильно.

Я йому не вірю. Але він — мій брат. І, можливо, він справді має намір змінитися.

— Гаразд, — кажу нарешті. — Приходь завтра на третю. Познайомишся з колективом.

Він посміхається — щиро, як у дитинстві. І на мить я бачу в ньому того Ромчика, з яким ми лазили по старих яблунях у бабусиному саду.

Коли він іде, я довго стою біля вікна, дивлюся, як його постать віддаляється вулицею.

— Думаєш, він витримає? — питає Микита, обіймаючи мене за плечі.

— Піде через тиждень, — чесно відповідаю. — Але я принаймні дала йому шанс. На відміну від нього.

Микита цілує мене у скроню.

— Ти добріша, ніж сама про себе думаєш.

Можливо. Час покаже, хто з нас має рацію.