Я досі не можу зрозуміти, за що зі мною так обійшлися.

Скільки не прокручую той вечір у голові — відповідей не знаходжу. Одні запитання. І всі вони — не до мене.

Мій день тоді нічим не відрізнявся від інших. Звичайна втома, звичайні думки, звичайне очікування вечора. Ми з Артемом давно жили без ілюзій. Ніхто ні від кого не вимагав надмірної уваги, не влаштовував сцен, не перевіряв телефони. Я завжди вважала це ознакою зрілості.

Коли він написав, що затримається, я навіть не підвела брови.

Так було часто. Він один забезпечував нашу родину, тому не дивно, що брав підробітки. Нашому синові було лишень шість років, скоро в школу, я не мала як вийти на роботу. Й так цілий день кручуся як та білка в колесі.

Звичайно, що я теж жива людина і маю мати перепочинок, якусь віддушину. Тому, коли Вадим написав, що Ліля сьогодні запізниться, мене це зацікавило.

Я перечитала і відклала телефон. Не тому, що сумнівалася, а тому, що вирішувала — чи варто виходити йому з дому заради короткої зустрічі.

У цьому не було нічого надзвичайного. Ми розмовляли, розуміли один одного з-пів слова, адже це дуже важливо, коли тебе хтось чує.

Я не бачила в цьому проблеми. І тим більше — не бачила тут приводу для сварки.

Ми з Лілею дружили давно. Вона була з тих жінок, які вважають, що все тримають під контролем, зробила зі свого шлюбу вітрину, кому таке сподобається?

Вадим мені розказував, що він терпіти не може ті фотосесії, що вона влаштовує щоквартально, не любив ті святкування, які вона влаштовує і треба всю родину бавити, не любив чинно їсти за столом у вітальні, коли він хотів перекусити бутербродом за комп’ютером.

В мене все було набагато простіше і саме тому Вадим відчував в мені споріднену душу, як і я в ньому.

Але далі Вадим зателефонував і сказав, що мусить бігти по дитину, бо щось не склалося.

Мене це роздратувало, адже я не звикла, що він може мені відмовити.

Вечір був як вечір, чоловік раптом вернувся швидше з роботи, ми повечеряли, як зазвичай, він говорив про роботу, а я про те. як провела час. Далі вклали спати сина і лягли спати. Все.

Якби ж я знала, що ж насправді відбулося, то я б вже чоловіка за двері виперла.

На наступний день мені Вадим телефонує, що має мені дещо розповісти і це не телефонна розмова. Я тільки усміхнулася, бо що він не зробить заради того аби я прийшла.

Але він призначив зустріч в кафе, я здивувалася, ми зазвичай в нього чи в мене зустрічаємося.

– Ти не повіриш, що вчора було, – почав він і очі у нього горіли і сам він був дуже обуреним.

Отож, вчора теща йому подзвонила, що не зможе забрати онуку з садка, а Ліля не бере слухавку і чи не міг би він це зробити. Той пішов раніше, забрав доньку і заходить в квартиру, а в коридорі чужі чоловічі капці.

Не його.

Коли ж він увійшов в кімнату то побачив, що капці…

– Артема, – сказав він з притиском.

– Артема?, – перепитала я.

– Так, твого чоловіка.

– Що?

У мене не було слів. Артем і Ліля?

Моя подруга. Людина, якій я довіряла. Людина, з якою ми разом сміялися, ділилися новинами, сиділи на кухні.

Я не могла ні крикнути, ні заплакати. Я була вражена від такого нахабства!

Вадим продовжував, що Ліля запевняла його, що це помилка і вона кохає тільки його.

Артем мовчав.

— Як давно? — спитав він.

Але відповіді так і не почув. Артем вискочив з квартири, а Ліля хотіла все пояснити, проте Вадим вже складав свої речі в валізу.

– І ось тепер я тут, не пробачу їй ніколи того, що вона зробила, а ти думай про те, що буде далі.

– Як вони могли?, – питала я його, – За нашими спинами!

– І не кажи. Я їй так довіряв.

– І я.

Розмова з чоловіком була неминучою. Як тільки він ввечері переступив поріг, я спитала його:

— Я не розумію, — сказала я. — Що я зробила не так?

Він почав говорити. Про непорозуміння. Про те, що я віддалилася. Про те, що йому бракувало тепла.

Мені хотілося сміятися.

— Тобто це я винна? — перепитала я. — Це я тебе змусила?

Він опустив очі.

А я зрозуміла, що розмовляти більше нема про що.

Я зібрала його речі.

Не тому, що хотіла піти, а тому, що залишати все як є означало погодитися з тим, що зі мною можна так.

Чоловік запевняв, що любить лишень мене, що Ліля сама почала це все, а він дав слабину і більше це не повториться.

– Мені це не цікаво, йди.

Наступного дня я подзвонила Вадиму.

– Якщо хочеш, то ми можемо спробувати жити разом.

Він погодився.

Розлучення були швидкими.

Я не вагалася жодної хвилини. Артем сам усе зруйнував.

І я була впевнена, що справедливість восторжествувала.

Минув час.

Ми пробували з Вадимом жити, так, наче нам не зрадили найрідніші, але ця образа завжди була між нами і ми почали переносити її один на одного. Десь ділася та легкість і взаєморозуміння, які були між нами. Хоча я знаю куди і чому так сталося.

Коли найближчі виявилися здатними на таке, то вже нікому й не віриш.

Але, чому саме я опинилася крайня.

Мені кажуть: час лікує.

Але я не відчуваю полегшення.

Бо, як на мене, я нічого поганого не зробила.

Я просто мала свої маленькі радощі в міру своїх можливостей. Хіба ні?