Ми з Андрієм живемо разом уже двадцять років. І за цей час добре вивчили один одного. Я можу по одному тихому зітханню зрозуміти як пройшов його день. Тому й дивно мені було, що ні з того, ні з сього, в домі таке відбувається.

Діти наші поїхали на навчання в інше місто, тому грішити на них не можу і пояснити такі дрібниці теж не можу.

Все почалося з ліжка. Я маю таку звичку — заправляти постіль ідеально. Розгладжую ковдру, подушки ставлю кутом, зверху накриваю важким вовняним покривалом. Чим більше я хвилююся чи переживаю, тим рівніші кути на покривалі і подушках.

Якось я зайшла до спальні, щоб переодягнутися, і зупинилася. На покривалі була ледь помітна складка, якої вранці точно не було. Подушка трохи змістилася вбік. Я підійшла ближче, поправила тканину. Може, Андрій заїжджав на обід?

Хоча йому з офісу додому їхати сорок хвилин через усі затори, він ніколи так не робить.

За вечерею я придивлялася до нього. Андрій спокійно їв суп, гортав щось у телефоні.

— Ти сьогодні був удома вдень? — запитала я, наливаючи чай.

— Ні, а що? — він навіть очей не підняв.

— Та нічого, просто запитала.

Минуло кілька днів. У п’ятницю я відкрила шафу, щоб дістати чистий рушник. У нас внизу на полицях стоять коробки зі взуттям та різними дрібницями. Я точно знала, що вони стоять рівним рядком, край до краю. Але зараз одна коробка з-під моїх осінніх чобіт була трохи висунута вперед, буквально на пару сантиметрів.

Я присіла, поправила коробку. У грудях щось неприємно стиснулося. Я не з тих жінок, що влаштовують істерики через нісенітниці, але за двадцять років я навчилася довіряти своїм відчуттям. У квартирі хтось був.

Минув ще тиждень. Ситуація повторилася: знову ліжко, знову ледь помітний безлад у шафі. Я почала думати про найгірше. Жінка? Невже Андрій приводить когось сюди, поки я на роботі? Але він завжди був таким надійним, таким передбачуваним.

Одного вечора я не витримала.

— Андрію, скажи чесно, у тебе хтось є?

Він відірвався від телевізора і подивився на мене з таким щирим здивуванням, що мені на мить стало соромно.

— Інно, ти про що? Яка ще «хтось»?

— У нас у спальні хтось буває. Ліжко постійно перестелене не так. У шафі речі посунуті.

Андрій засміявся.

— Може, тобі здається? Ти ж знаєш, я приходжу о сьомій, як і ти. Хто тут може бути?

— Це не смішно, — відрізала я і пішла на кухню.

На одинадцятий день моїх спостережень я повернулася додому раніше — відпросилася з останньої наради. У спальні знову було те саме: покривало збите, а кут наматрацника вибився з-під матраца. Я підійшла, щоб заправити його, просунула руку під важкий матрац і наткнулася на щось паперове.

Це був старий ситцевий згорток, перев’язаний гумкою для грошей. Я розгорнула його. Всередині лежали новенькі купюри — рівно п’ять тисяч гривень.

Перша думка була — заначка. Андрій збирає на щось? Я розлютилася. Якщо він ховає від мене гроші, то нехай тепер спробує їх знайти. Я забрала згорток і переховала його у свою сумку.

Весь вечір я чекала, що він почне щось шукати або хоча б нервувати. Андрій був абсолютно спокійним. Він не ліз під матрац, не заглядав у шафу. Минув тиждень. Він мовчав. Гроші лежали в мене. Я вирішила, що якщо він не зізнається, то це мої «відпускні». Пішла в торговий центр, купила собі дорогий набір косметики, на який раніше шкодувала грошей, і нову сукню.

Через пару днів я знову помітила безлад у шафі. Цього разу коробки були не просто посунуті, а наче перериті. Я почала перевіряти все підряд і в коробці з-під старих фотографій знайшла ще один згорток. Там теж було кілька тисяч.

«Ну, це вже занадто», — подумала я. Якщо він грає в таємні схованки, то я теж буду грати. Я забрала і ці гроші.

Наступного дня записалася в салон на повний комплекс процедур. Я витрачала ці кошти з якоюсь холодною впевненістю: якщо чоловік мені бреше, то це мінімальна компенсація за мої нерви.

Але наступного ранку все змінилося. Я ще не встигла випити каву, як у двері почали дзвонити. Наполегливо так, довго.

На порозі стояла моя свекруха, Любов Дмитрівна. Вона виглядала не просто сердитою — вона була лютою. Навіть не привітавшись, вона проскочила в коридор.

— Де вони? — закричала вона, кидаючи сумку на пуф.

— Хто — вони? — я розгублено дивилася на неї.

— Мої гроші! Інно, не роби з мене дурепу. Я знаю, що це ти їх забрала. Андрій сказав, що він нічого не чіпав!

Я відчула, як у мене починають тремтіти руки.

— Мамо, які гроші? Ви про що?

— Ті, що я в спальні ховала! П’ять тисяч спочатку, а потім ще чотири! Я прийшла вчора, а там пусто. Тільки спробуй сказати, що ти їх не бачила!

Я сіла на стілець, намагаючись опанувати себе.

— Ви ховали гроші в нашому ліжку? І в нашій шафі?

— А де мені їх тримати? — вона вп’ялася в мене поглядом. — Ти ж знаєш свого свекра. Степан, як тільки зайву копійку побачить, одразу кудись спустить. То йому запчастини до старого «Жигуля» треба, то кумам треба проставитися. Я собі на поминки відкладаю, по копійці збираю, щоб ні від кого не залежати.

— Чому ви нам не сказали? — я нарешті знайшла голос. — Я ж подумала, що в Андрія коханка. Що хтось чужий у квартирі буває. Я навіть камери хотіла ставити!

— Хотіла вона… — буркнула свекруха. — Я думала, ви в те ліжко раз на рік заглядаєте. Андрій мені сам ключ дав, сказав, щоб я заходила, коли мені треба. От я і заходила по вівторках, коли ви обоє на роботі. Перевіряла, чи на місці все, докладала трохи.

Андрій вийшов із ванної, витираючи обличчя рушником. Він виглядав дуже винним.

— Мамо, я ж казав тобі, що це погана ідея.

— Погана ідея — це твій батько, який заначки шукає, як шукач скарбів, — відрізала вона. — Інно, повертай гроші.

Я мовчала кілька секунд, розглядаючи свої нові нігті з дорогого салону.

— Я їх витратила, — тихо сказала я.

Любов Дмитрівна застигла.

— Як це — витратила?

— Отак. Я думала, що це чоловік від мене гроші ховає. Або що він когось сюди водить. Ви ж не попередили. Я вирішила, що це компенсація за мої підозри.

Свекруха почала повільно осідати на пуф у коридорі. Андрій швидко підійшов до неї, підхопив під руку.

— Мамо, заспокойся. Ми все повернемо. Завтра зніму з картки і віддам до копійки.

— Звичайно, повернемо, — додала я, хоча всередині ще кипіла образа. — Але, мамо, більше жодних схованок у нашому ліжку. Купіть собі сейф або покладіть у банк.

— У банк… — прошепотіла вона. — Хто ж тим банкам вірить…

Ми ще довго сиділи на кухні. Я наливала їй валер’янку, Андрій виправдовувався, а я все ніяк не могла позбутися відчуття абсурду. Двадцять років шлюбу, і я мало не розлучилася через те, що свекруха остерігалася власного чоловіка.

Наступного дня Андрій таки відвіз її до банку, але та відмовилася відкривати рахунок. Сказала йому, що ще має надію на його сестру, яка теж дала їй ключі. Не знаю чи й попереджати зовицю, бо ми з нею не дуже ладнаємо. Як гадаєте?