Ми з чоловіком зналися ще з дитинства, сиділи за однією партою і обіцялися чекати один на одного: з навчання і служби. Хоч багато було хлопців у нашому училищі, але я ні на кого не дивилася, бо у мене був Степан, а він так само чекав на мене, хоч і на нього дівчата звертали увагу. Нам завжди було разом добре навіть мовчати, ніколи він мені не набридав і я знала, що ми одружимося та наше життя протече так само спокійно і виважено і була лиш тому рада.

Але люди одне думають, а інше трапляється. Ми й справді одружилися і я пішла в невістки. Тоді й зрозуміла, що не хочу жити зі свекрухою, а хочу мати власний будинок. Для Степана не було дивним, що він має поїхати і заробити грошей, бо у нас не було поруч ні заводу, ні ферми аби могли люди собі заробити.

– Їдь, чоловіче, – казала я йому, – бо мати твоя не подарунок та й свій куток таки треба мати.

І от поїхав чоловік на три місяці, які для мене видалися просто якимись роками, як же я раділа його приїзду, не так тому, що грошей заробив, як тому, що нарешті вдома мене обіймає. Діти стрибали від щастя, ми будували вже плани, я в кого, яка буде кімната і які шпалери…

– На такі ваші забаганки я маю ще їхати. – казав чоловік і мені аж сльози на очі наверталися, що розлука близько.

Але потім сталося те, що мене стривожило – мене стали дратувати приїзди чоловіка! Ні, я не зазирала на інших, не хотіла ніякого мексиканськог серіалу, просто мене дратувало, як чоловік дихає, як довго миється, як свої речі всюди розкладає. Я зрозуміла, що мені без нього краще і була рада, коли він не вертався по пів року додому!

– Ви й так забагато були разом, – казали мені подруги, рахуй, від першого класу і не дивно, що він тепер тебе дратує.

Але справа була не в тому! Я не хотіла аби я таке відчувала, я хотіла аби ми й далі були родиною, щоб всі разом укупі, а не отак, що він мені стає не просто чужим, а мені вже й не хочеться аби він приїжджав.

До чого тоді все дійде? Що він мене покине чи я його, а навіщо? Я ж точно не знайду собі кращого чоловіка і нащо мені шукати?

На подвір’ї вже стояла накрита хата, що ми могли вже й переходити жити, тільки от всередині ремонт треба було зробити.

– Я поїду за кордон на кілька років, – сказав Степан, – і на ремонт зароблю і машину прижену. Що скажеш?

– Ні!, – сказала я і обійняла чоловіка, – Якщо ти поїдеш, то вже буде між нами кінець. Я вже не знаю для чого мені чоловік, я вже все забула. Як так треба того ремонту, то зароби вдома, наймайся на ремонти, але нікуди не їдь!

– Дякую, – обійняв мене чоловік, – я так само відчуваю, що між нами все геть не так як було. Думав, що ти лиш грошей моїх хочеш і все, а на мене тобі байдуже, як я там що їв і де спав…

Відтоді мій чоловік собі біля мене, грошей багато не заробляє, але я собі з ним і до церкви і на город, до дітей в гості. Завжди мені порадить і розрадить і я відчуваю від того спокій, тому у нас в хаті й не чути ніяких сварок.

Хоч кажуть, що ремонт не одну родину зруйнував, але я була тверда в тому, що краще поволі, ніж без чоловіка. Ми спочатку одну кімнату зробили, жили всі в ній, а потім поступово інші. Нам пішло на це близько п’яти років і я вважаю, що на одне вийшло, бо був би за кордоном три роки та й робив би ще ремонт… Та, звичайно, що був би ремонт дорожчий, але нащо мені кухонний за сім тисяч доларів мати, а чоловіка в хаті не мати?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота