Я йшла додому в передчутті свята. У сумці лежав кілограм пломбіру, я вже уявляла, як ми з Олексієм сядемо на диван, увімкнемо серіал, який дивимося вечорами, і я дістану сироп, поллю морозиво, посиплю шоколадом…

Ось такі прості радощі були у мене в сорок п’ять років. І їх у мене вирішили забрати того прекрасного вечора, який я собі уявила.

Ліфт, як завжди, їхав повільно. Скреготів, зупинявся між поверхами, ніби роздумував, чи варто довезти мене до восьмого. Я мимоволі притисла сумку до грудей.

— Тільки не зараз, — прошепотіла я.

Ліфт таки доїхав. Я вийшла, з полегшенням видихнула і пішла до квартири. Поставила морозиво в морозильну камеру, розігріла вечерю. Але чомусь було тривожно.

— Я купила морозиво, — сказала, коли в дверях заскреготав ключ.

— Чудово, — відгукнувся він. — Зараз перевдягнуся.

Ми повечеряли і зібралися з десертом до перегляду фільму.

Дзвінок у двері пролунав різко й несподівано.

— Ти когось чекаєш? — спитала я.

— Ні, — відповів Олексій і пішов відчиняти.

Я залишилася на кухні, але розмова в коридорі була настільки дивною, що я вийшла.

На порозі стояла молода дівчина. Дуже молода. У руках — дитина, закутана в тонку ковдру. Дівчина дивилася прямо на Олексія, ніби мене не існувало.

— Привіт, тату, — сказала вона рівним голосом.

Олексій спершу не зрозумів. Він навіть усміхнувся, думаючи, що це чийсь жарт.

— Ви помилилися, — відповів він. — Я вас не знаю.

— Знаєш, — відрізала вона. — Просто не пам’ятаєш. А це твій онук.

Мене наче облили холодною водою.

— Що ви собі дозволяєте? — запитала я. — Ви взагалі розумієте, куди прийшли?

Дівчина зайшла в квартиру, не питаючи дозволу. Поставила сумку біля стіни.

— Ось документи, — кинула вона. — Ось одяг. Суміш.

— Заберіть дитину! — голос у мене зірвався. — Ви що, з глузду з’їхали?

— Ні, — байдуже сказала вона. — Мені просто не до нього. Мені жити треба. А ти, тату, його виховаєш.

Олексій зробив крок уперед.

— Це неправда… — сказав він. — Я не маю жодного стосунку…

Але дівчина вже не слухала, а вибігла з квартири.

Я дивилася на Олексія і бачила не чоловіка, з яким прожила двадцять років, а чужу людину. Слова сипалися самі — різкі, образливі, неконтрольовані. Я кричала. Я звинувачувала. Я питала, коли й з ким.

І в якийсь момент Олексій схопився за груди.

— Жанно… — прошепотів він і повільно сів просто на підлогу.

— Олексію? — я підбігла до нього. — Що з тобою?

Він не відповідав. Обличчя стало сірим. Я закричала.

Швидка приїхала швидко, але ці хвилини здавалися вічністю. Саме в цей момент дитя вирішило нагадати про себе.

Я не знала, куди бігти, ледве почула в яку везуть чоловіка і кинулася робити суміш.

Я не знала, що робити. Я ніколи не міняла підгузків, не годувала з пляшечки, не вкладала спати. Мені було сорок п’ять, і я раптом опинилася в ситуації, до якої не була готова зовсім.

Я подивилася на дитину. Він дивився на мене великими очима.

— Що ж із тобою робити… — прошепотіла я.

Ту ніч я важко пережила, дитя було неспокійне, думки про чоловіка не давали заснути.

У лікарні сказали: стан важкий, але стабільний. Я приходила щодня, залишаючи малюка на свою маму, яка просила мене бути розважливою і подумати про усиновлення.

– Потім, – махала втомлено я рукою.

Перші дні я жила на автоматі. Годувала. Купала. Плакала ночами. Злилася на Олексія. На ту дівчину. На себе.

— Чому не зі мною? — питала я подумки. — Чому з кимось іншим?

Олексій потроху оклигував і через місяць я могла його забрати додому. Але забрати додому зрадника і його виходжувати?

Я розривалася між лікарнею і домом. Між образою і турботою. Я не могла пробачити. Але щоночі брала дитину на руки й розуміла: я не можу його віддати.

Коли чоловік вернувся додому, то я йому сказала:

– Ти маєш здати тест.

Він погодився.

Коли прийшли результати, Олексій довго мовчав.

— Немає спорідненості, — сказав він нарешті.

Мені стало соромно. Виходить, це все через мене!

— Пробач, — просила я вибачення за кожне слово, погляд і думки.

– Спокійно, тихше, тихше, ще ти загрими у лікарню, – обійняв мене чоловік, – Як ми тоді справимося?

Я подивилася на Олексія і на хлопчика. Він засміявся й потягнув до мене руки.

— Я не зможу його покинути, — сказала я твердо. — Якщо ти не хочеш — скажи зараз.

Олексій похитав головою.

— Я теж уже не можу.

Ми оформили всі документи і стали молодими батьками. Було важко, дуже важко пройти ті всі процедурні кола, але я ні на мить не опускала руки, я була готова на все заради своєї дитини.

Тепер, коли я дістаю морозиво з морозильної камери, я думаю не про спокійні вечори, а про те, що треба прилаштувати три мисочки, одну з шоколадом, іншу з сиропом, третю з медом. Я думаю про те, як дивно інколи приходить щастя. Не тоді, коли його чекаєш. І не в тій формі, яку уявляв.

Але воно приходить.