– Тато мене любить, а тебе ні!, – одна маленька дівчинка показувала іншій язика і крутила перед обличчям гарною лялькою.

Таку сцену я спостерігала на шкільному подвір’ї.

Скажу чесно, що розгубилася, бо можна зробити зауваження дитині, що негоже дражнитися, але як пояснити дитині, що батьки бувають різні?

Один тяжко працює аби купити дитині модну ляльку. Але при цьому вже не має сил аби прочитати на ніч казочку.

А інший і на гойдалці погойдає і на всі питання дитячі відповість, але спроможний купити лиш морозиво чи іграшку вживану.

Я, доросла людина, не можу в своїй родині впорядкувати такий батьківський баланс. То як я можу лізти до цих малих діток?

Мій тато мене дуже любив і залюбки допомагав мамі.

Вона мені якось розповідала, що їй няня в пологовому сказала, що вперше бачить аби батько так доглядав за дитиною, поки мама відходила від наркозу.

Уявляєте, що ця жінка бачила тисячі чоловіків і ніхто з них не вмів підійти до дитини, взяти на руки, переодягнути…

Він знаходив час зробити зі мною уроки і погуляти на вулиці, ми кидалися листям і їли кислі яблука біля дитячого майданчика.

Потім мене болів живіт, але я заступалася за тата, коли мама вказувала йому на те, що він надто мені потурає.

– Мій тато, не свари його, – казала я.

Тато залюбки вичісував “подарунок” з волосся, коли я принесла їх зі школи і вислуховував всі мої дитячі жалі.

Пам’ятаю, що у нього аж жилавки ходили на щоках, коли він почув, що хлопчик смикає мене за кіски. А це було в третьому класі…

Коли ж я вийшла заміж у вже свідомому віці, то мій чоловік, попри те, що був дуже турботливим в наших стосунках, просто відгородився від малюка:

– Я не хочу брати його на руки – він надто маленький.

Ось це всі його допомоги мені в той нелегкий перший рік.

Він справно ходив по підгузки та дитяче харчування чи в аптеку, але ніякої фізичної допомоги з малюком6

– Настя, він плаче!

– Настя, він наробив купу!

Свою роль він бачив в тому, що заробляє гроші для нас:

– Ми купимо йому гарний велосипед…

– Ми купимо йому якісне взуття…

– Ми купимо йому машину…

Тобто, він навчений отак любити і в цьому немає нічого поганого. Але син не відкритий до нього настільки, наскільки я була відкрита до свого тата.

Я могла поділитися будь-чим і знати, що тато мене підтримає, але от мій син знає, що батькові треба лиш розказувати про успіхи аби він похвалив.

На всі мої зауваження щодо його поведінки чоловік каже, що хлопчика так треба виховувати. – Щоб не ріс нюнею, – каже він.

Часто ми на рахунок цього багато сваримося, але вплинути на його поведінку я не можу.

А тут чужі діти і я, як педагог, маю втрутитися…

Лізти в чуже життя, коли в моєму не все так ідеально. Чи маю я право на це?

Поки мене гризли сумніви і думки пролітали в моїй голові зі скаженою швидкістю, інша дівчинка засміялася.

– А он іде мій тато!, – і дитина кинулася до чоловіка, який розпростер обійми аби її закрутити в повітрі.

Він присів біля неї і було видно, що дитина розповідає йому про ляльку, якою вона так хотіла побавитися, але не має.

Вони далі пішли і щось говорили, а інша дівчинка з дорогою лялькою дивилася в слід і на її очі накотилися сльози.

Дівчатка завтра помиряться, я в цьому впевнена, бо діти такі. Може, навіть будуть бавитися вдвох тією лялькою, але чим точно не поділяться – це теплом і любов’ю батьківською, яку неможливо купити за ніякі гроші.

Потім ця дівчинка ходитиме до дорогого психолога і думатиме, що всі її біди від того, що її тато не любив її в дитинстві, не дав відчуття безпеки та прийняття.

А він просто буде впевнений в тому, що був просто чудовим батьком, бо роками не вилазив з заробіток аби у неї було все найкраще – іграшки, одяг, квартира, машина…

Фото Ярослава Романюка