Мені здалося, що все життя проминуло, наче у сні і тільки зараз мене будить настирлива пісня: «Теща, дай, дай на машину, теща, дай, дай на квартиру». Хочеться виключити цей нав’язливий мотив і прокинутися. Але ні, дійсність ось переді мною – я сиджу на сватанні своєї єдиної доньки, мені любо усміхається вся зятева родина, а таке враження, що вони всі хором співають: «Теща, дай!».

Я свою доньку ростила сама, чоловік пішов, як тільки я поїхала на рік на заробітки, знайшов іншу. Сказав, що йому потрібна дружина, а те, що нашій доньці потрібна освіта і старт на майбутнє – не подумав.

Мені теж був потрібен чоловік, міцна кам’яна стіна, годувальник, хотілося на ручки, надути губки і показувати пальчиком, що мені треба…

Але нічого з цього в мене не було, крім палкого бажання – аби моя донька жила краще, ніж я.

Сказати, що я економила на собі, то не казати нічого, я собі ні морозива не купила, ні лимонаду, кожне євро берегла, ні плаття собі не купувала, ні помади. Що давала сеньйора, те й носила, ще й дякувала, що речі якісні, а те, що не модні – то й що, мені вже що треба в сорок років?

Донька поступила куди сама захотіла, правда, на платне, але я не переконувала її, бо мрії мають здійснюватися, якщо не в мене, то у неї. Квартиру їй орендувала, бо знаю добре, що таке гуртожиток – ні умов, ні спокою, моя дитина має мати все найкраще.

І ось мені Аня телефонує, що буде заміж виходити.

– Доню, тобі дев’ятнадцять, яке «заміж»?, – я не вірила своїм вухам.

– Мамо, я чекаю дитину і він чудовий хлопець.

Я випустила трубку з рук, це не правда, цього не може бути. Я кинулася додому, бо мою дитину треба було рятувати.

Що я їй не казала, що ще рано, що варто все вирішити, поки не пізно, але донька затялася – вона любить.

– Ти маєш з Андрієм познайомитися, він такий чудовий! Ти одразу його полюбиш!

Я почала себе переконувати, що дійсно щось я розпанікувалася, а, може, хлопець гарний і родина заможна?

На знайомство Андрій прийшов без квітки, без торта, по хазяйськи обійняв мою доньку, шепнув їй щось на вухо і розвалився на моєму дивані. Аня побігла на кухню робити йому каву, бо у нього з ночі важка голова, я чітко чула запах застілля.

– А де ви будете жити?, – спитала я його прямо.

– Як де?, – у нього було таке щире здивування на обличчі, – тут.

– Тут живу я, а ви де будете жити?

– Слухайте, ви й так на заробітках, хата пустує, що вам шкода?

– А на які кошти ти будеш родину утримувати?

– Ну, я підробляю в барі, я бармен, чайові непогані платять.

– На чайові ти плануєш родину забезпечувати?

– Слухайте, що ви завелися? Ви ж працюєте, що ви доньці не поможете?

Я глянула на доньку у якої в очах було те саме запитання: Мамо, ти що не поможеш?

Далі було знайомство зі сватами. Аби не наговорювати на людей скажу так – вони пристосувалися до обставин, жили від зарплати до зарплати і були дуже раді, що їхній син так вдало жениться і матиме власне житло.

– Це моя квартира, – тихо сказала я.

– Вас і так там не буває, свахо, – почала його мати, – А діти собі поживуть, що вам шкода. Ми не маємо звідки взяти, а ви жінка пробивна, от і поможіть дітям.

Далі вони почали обговорювати весілля. Донька почала розказувати, що хоче біле плаття з Італії, вона мені покаже фото, ресторан має бути той, де її подружка заміж виходила, тамада з бару Андрія, гості з боку нареченого в кількості ста осіб, бо у них велика родина.

– А на які кошти ви так розігналися?, – спитала я їх.

І саме в цей момент пісенька про тещу перестала звучати не тільки в моїй голові, але й у їхній.

– Як на які?, – в очах доньки стояли сльози. – Ти ж сама казала, що я маю мати від життя найкраще. Чи ти хочеш аби я в базарному платті йшла до РАЦСу?

– Казала, доню, але я думала, що я тобі в житті помагаю, а не везу на своїй шиї, а ти мною поганяєш. Я тобі забезпечую навчання і проживання, а ти йдеш манівцями. Якби ти ще собі гідну пару знайшла, яка буде тобі підтримкою, але ж ні.

А тут як давай вся родина казати мені, які вони хороші, порядні, працьовиті, тому й бідні. А такі, як я, що за копійку готові мити клозети, а тут з себе щось корчать, їм не указ.

– Чудово, доню, лишайся тут, – сказала я і спокійно пішла геть.

Донька вийшла заміж у звичайному платті, мене на весілля не покликала, як і на хрестини, але я передала круглу суму для онука. Дитині вже три роки, але я його не бачила, донька мені не дозволяє його бачити, бо я їй маю помагати грошима, а інакше ніяк.

Знаю через куму, що погано вони живуть з Андрієм, той гуляє, а вона з дитиною і в садок, і в магазині працює, свекри їй докоряють.

Але до мене вона не йде перепрошувати. А мені й краще, якщо чесно, я нарешті почала жити для себе і повірте. Гарна сукня гріє набагато краще душу, ніж доньчині обійми.