Наче все так, як я роки мріяла – коханий у мене на порозі з речами, каже, що тепер ми будемо завжди разом і усмішка сяє на його обличчі…

Але замість того аби впустити його в квартиру, я не знаю, як його випровадити.

Все почалося з того, що одного дощового дня я йшла по дорозі і голосувала. Надії на зупинку водіїв було мало, бо з мене аж хлюпало, але я отак йшла, розставивши руки, мов крила, наче хотіла полетіти не лише з цієї дороги, а в інше прекрасне життя.

Як же я хотіла злетіти, забути всі негаразди. Бути щасливою щодня. А натомість?

Їду від батьків, які завжди знали краще за мене, що мені треба робити аби бути щасливою. А я не хотіла так, як вони жити, рахувати кожну копійку, а як вибиратися десь в місто, то охкати, яка всюди дорожнеча і за чесні гроші до такого не доробишся.

Мама й тоді казала:

– Ти куди без парасолі? Дощ буде.

– Мамо, не буде, я дивилася прогноз погоди.

– І що? А подивитися на небо не хочеш?

– Ні, там краще знають.

– Ось так ти завжди, Людо, віриш в примарне, а реальності в очі подивитися не хочеш!

Вона ще довго говорила, згадувала мені мій шлюб, самотність і нидіння на заводі за копійки на орендованій квартирі.

– А тобі вже сорок два! Коли ти розуму наберешся?

І на цих словах я вже пішла на автобус. Чекала його добрі пів години, але його не було.

Виявилося, що він змінив графік і вже поїхав, але я не хотіла вертатися додому, тому вирішила піти пішки в сусіднє село, може звідти щось їхатиме.

І на півдорозі мене наздогнав дощ.

Я від серця подякувала працівникам погодного сайту, ховатися не було куди – всюди поле, тому отак і брела, виставивши одну руку.

А потім і другу, і то махала руками, то летіла, мов літак, як у дитинстві. Якби ще дощ не був таким холодним, то я була б навіть щаслива.

«Завжди тобі чогось не вистачає», – пролунав в голові голос мами.

І в ось таку погоду мені й зупинився Сергій, він їхав від тещі, віз смаколики і пожалів мене.

Ми розговорилися і обмінялися телефонами, бо він сказав, що часто їздить, то може мене й інколи брати з собою. Я не була проти.

Сергій був гарним, але нещасливим, геть як я…

Його дружина була сварливою і нічим не вдоволеною жінкою, жили вони заради дітей, він не міг дочекатися, коли вже діти вступлять на навчання аби все залишити і почати життя з початку. Вони живуть в сусідніх кімнатах, вона йому не готує, не цікавиться його життям і він підозрює, що вона сама когось має.

«Божечки, як такому чоловікові можна зраджувати і не готувати?», – крутилися думки в моїй голові.

– Вона мені навіть на день народження добрі слова не каже!, – розповідав чоловік.

– Та як можна!, – вигукнула вже я вголос, – Якби у мене був такий чоловік, то я була найщасливіша у світі!

– Справді?, – в його очах засвітилася надія.

– Так, – почервоніла я.

І ось так між нами закрутилося. Спочатку я не питала, коли ж Сергій до мене переїде та будемо ми удвох виплачувати оренду, бо мені таки розходилося в грошах, адже витрати збільшилися. Колись я могла розкошувати тортиком раз у тиждень чи еклерами, але тепер зі своєї зарплати доводилося накривати гарний стіл кілька разів на тиждень. На каву з автомату мені навіть не вистачало!

Через кілька місяців я вже почала казати, що раз йому так у мене добре, то хай він переїжджає.

– Я б з радістю, люба, але ж ти знаєш мою ситуацію?

То діти не поступили, то за навчання треба було платити купу грошей, то майно він не хоче лишати і треба порадитися, то він хоче аби вона перша пішла…

І так непомітно пролетіло п’ять років.

П’ять років!

Як могло пройти стільки часу?

Сергій вже давно не казав, чому не переїжджає, а я перестала наполягати. Напевно, і я, і він все розуміли, але не наважувалися щось змінити.

Якось ми з колегами зайшли в кафе, то було якесь свято, ми з квітами всі, вирішили отак ще посидіти. І одна й каже:

– Людмило, дивися, як на тебе наш завгосп дивиться.

– Як дивиться?, – я не розуміла про що вона.

– Та отак дивиться. Сама не бачиш?

А я справді не бачила, нікого навколо не бачила, бо ж у мене Сергій!

І я глянула на Толика, нічого так, завжди нам анекдоти розказує, мені його жарти подобаються, та й на вигляд нічого.

І стала я тобі до Толика приглядатися, і стало мені з кожним днем зрозуміло, що я йому справді подобаюся.

Запросила я його до себе в гості, а він приніс торт.

– Мій улюблений, – прошепотіла я.

– Так, ти ж завжди його вибираєш, коли треба комусь купити.

– Але його не всі його люблять.

– А я люблю.

Сергій не любив такий торт, казав, що там багато крему, та й взагалі, він солодке не любить.

Кожного разу, коли Толик приходив, то він чи продукти принесе, чи сам піде в магазин, чи стане зі мною готувати. Сергій працював лишень язиком, коли я метушилася, то розказував, який він хороший, то як його недооцінили.

І в цих стосунках я порахувала, що вже ми місяць бачимося, а Сергій так до мене ні разу й не прийшов.

А тут став на порозі.

– Людмилочко, моя донька нарешті закінчила вузі я вільний! Я все розказав дружині і ми розійшлися, як дорослі люди.

– Дарма, Сергію.

– Що дарма? Ти ж цього так чекала.

– Ну, чекала, але коли то було.

– Слухай, я нічого не розумію. Ти мені казала, що любиш і будеш чекати скільки треба, а тут я на порозі, а ти мене чомусь не впускаєш в квартиру.

– А я не сама, Сергію.

– Як не сама?

– Та отак.

– Так не чесно.

– Чому не чесно? У тебе дружина і у мене чоловік. Все чесно.

Він почав голосити, чому я його не попередила, то він би нічого дружині й не говорив, а так він перший пішов, отакий він зробив подвиг, тепер всі рідні будуть думати, що поганець – він, а виходить, що й дарма все?

– Вибач, – сказала я і зачинила двері.

– Вибач? Я скажу дружині, хто ти.

Я мало не пирхнула. Думаю, ми з нею знайдемо спільну мову і ще й потоваришуємо, бо у нас багато спільного. А ви як гадаєте?

Автор Ксеня Ропота