В нього теж не хороми, але самотність така важка штука, а притрушена виною та жалем – то така страва, яку неможливо переварити.
Доки була жива матір, то ще так-сяк, і то чи не кожен день дошкуляла за Наталку:
– Твого сина чужий виховує, а ти сиди тут, коли моєї спідниці, сиди. Життя таке коротке, а ти його марнуєш по гинделиках.
Павло знав, що Наталка пішла не через велику втіху. А вже не могла терпіти його щоденні посиденьки з друзями. Що ж йому так кортіли ті друзі – він і сам не міг пояснити. Ніби й гроші заробляв, бо тракторист всюди має роботу, але та чарка його манила: перша знімала втому, друга вселяла радість, а всі інші якусь таку нудьгу вселяли, що волів все забути на світі.
Що жінка чекає, але ж вона не красуня, що дитина чекає, але ж не талановита, що матір жде, але ж, що вона йому в цьому житті дала. От у інших…
І дружини красиві та веселі і діти милі та доглянуті, а він себе вважав позбавленим цього вибору, бо женився на Наталі, коли сказала, що при надії. Ніколи в його житті вибору не було: не вибирав жити без батька та доношувати одяг за іншими, не вибирав зустріти кохання велике та народити гарних дітей. Все сіре та одноманітне, а, коли приправлене оковитою, то спочатку допомагає.
Лікували його та просили, але, яка сказав лікар, у пацієнта нема бажання кинути пити. Наталка зібрала речі і пішла геть.
Тоді він вперше засумував та кілька днів не пив і просив вернутися – не повірила.
Тепер у неї інший чоловік, і вона, мов розквітла, син ганяє по вулиці на новому велосипеді, здалека оцінюючи чи тато не пив і чи можна підходити. Давав дитині всі гроші, які заробляв, знав, що передасть мамі, а саму Наталю бачити не міг – і каявся, і злився…
Тоді й вирішив піти в АTО – хоч якась користь з його життя.
Надії зізнався, що пив, але змінився, тому, якщо хоче – хай їде з ним, точно не образить.
Так в його хаті оселилася надія на щастя. Жінка вимітала та вимивала і попри стереотипи, виявилася доброю ґаздинею: в хліву квікало порося, кури копошилися, город справно дарував до столу зелень, редис та перець…
Але не можна було сказати, що живуть вони як щаслива пара, так, поки поруч, а там…
Після 24 лютого він знову пішов захищати Україну. В тих промерзлих окопах його гріли спогади про Надію, зрозумів, що за ці кілька років, вона тихо ввійшла в його серце і житиме там повік. Зараз його хвилювало тільки одне – встигнути сказати їй про це в очі.
Фото Ярослава Романюка