Марія вдихає повітря, розправляє свої плечі, начіплює свою найкращу посмішку і заходить в палату.

– Ну, що, хлоп’ята? Як настрій? Хто скоро від мене піде геть і розіб’є мені серце?

На вустах у «хлоп’ят» з’являється посмішка:

– Та на кого ми можемо вас проміняти? Ви ж найкраща жінка в світі!, – жартують один поперед одного.

– Отож, так що не треба мені на Любку моргати. А зараз всі мені чемненько робимо процедури і не кривимося. Що я у вас там не бачила?

Марія виходить з палати і вся її впевненість зникає, весь її тридцятирічний стаж роботи хірургічною медсестрою десь дівається і її серце не може вмістити тої любові і співпереживання до цих молодих хлопчиків, які через тепер довіку пам’ятатимуть про люту зиму.

Заходить в сестринську та готується йти в наступні палати. Так їх багато, молодих і вродливих, їм би дівчат водити на каву, а вони жартують з нею, 50-річною жінкою.

Найбільше їй тяжко за Тараса – він з Харкова, родичі хто де, тому й не провідують, а хлопчина такий молодий, все дивиться на стелю та стіни і на шматочок неба за вікном.

– Тарасе, як ти?, – бадьоро заходить до кімнати, – тільки не кажи мені, що ти кудись ходив без мене.

– Скажете таке, я б з радістю…

– Нічого, нічого, ще підеш. Від своїх нічого не чути?

– Нічого.

– Я зміну через годину закінчую, то що тобі принести з дому…

– Ой, тітко Маріє, мені б хоч трохи на вулицю, щось побачити, крім цієї стелі.

– І ти мене хочеш покинути…

– Скажете таке, – сумно каже хлопець.

Вона знає, що він мріє хоч сісти. Йде додому, а думки з тим Тарасом. Такий тихий і спокійний, ніколи не жаліється, справжній воїн. Але як його вивезти? Це ж треба і винести і вивезти, та й просити дозволу в лікаря. А в неї й без того купа роботи.

Вдома розказала доньці, що хлопці нудяться в лікарні, особливо ті, що не можуть самі вийти.

– І що зробиш? У нас і рук нема аби всім помогти. Отак щось зробимо з процедур і вже ледве тепла. А таких пів відділення. Хоч когось провідують, а цей Тарас сам один…

Її донька Наталка щось подумала, а далі вирішила діяти. Скоро в їхньому місті мав виступати відомий український гурт і вона вирішила попросити їх аби надали безкоштовні квитки. Це вдалося зробити доволі легко, але важче було знайти людей, які б допомогли хлопцям дістатися закладу.

Охочих зібралося достатньо і справа стала за лікуючим лікарем. Ось тут стала й найбільша перепона, бо той не хотів брати на себе відповідальність за їхній стан після повернення в палату. Але хлопці писали заяви і так справу вдалося владнати.

Тарас вперше виїздив з палати і страшенно тішився, що бачить так багато нового, що навколо люди, які йому усміхаються і дякують. А на концерті – це було взагалі чудово, бо музиканти присвятили їм пісню і дякували за їхній подвиг. Вечір був дуже приємним для всіх.

На цьому музиканти не спинилися і відвідали хлопців і на наступний день. Тарасу дісталася футболка з підписом від лідера гурту. Він був дуже щасливим.

– Тітко Маріє, я знаю, що це ви мені таке свято влаштували! Дякую, – світяться очі в хлопця.

– Що ж, на наступний раз вже сам побіжиш, бо тягать тебе туди-сюди важко, – Марія вдає сердиту, але так не так тремтить голос.

Не вистачає їй серця на все це, не вистачає волонтерів та турботи для цих хлоп’ят. По дорозі вона зайде до церкви і помолиться за їхнє здоров’я і добру долю.

Не можна їх зараз кидати, не можна підводити. А тим більше потім. Люди, ви ж це розумієте? Треба допомагати тим, чим можете, а не сидіти сиднем, бо вони вже не встануть…

Фото Ярослава Романюка