Найважчим для мене стало те, що діти стали на сторону чоловіка, бачте, я їхнього найкращого у світі тата покинула і байдуже, що я жила з ним лишень заради них. Ось який парадокс, ось яка віддяка.

Ні, Тарас був гарним батьком для дітей, він їх любить, це я не можу заперечити, але вся справа в тому, що я його не люблю і не любила. Як себе не переконувала, що з часом зможу, що діти нас поєднають, що з часом я забуду своє перше кохання.

Так, я вийшла заміж аби забути і не просто вийшла заміж, а для мене було головним, аби я перша це зробила.

Коли моя найкраща подруга прибігла зі звісткою, що вона чекає від Андрія дитину і він старостів засилатиме в неділю, то я мало не впала.

– Ти зрозумій, Марто, дитина має мати батька, я не винна, що Андрій вибрав мене.

Мені аж рот зціпило, бо я знала, як він її вибрав…

Ми зустрічалися з ним, гарний хлопець, гарно залицявся і говорив, обіцяв мені, що заміж візьме, як тільки відсужить.

– А я навчання, – мріяла я.

– Так, я приїду до тебе на випускний, – обіцяв він.

І справді, приїхав на випускний, прийшов з букетом квітів, як мені вручали диплом, далі було святкування в ресторані, я була дуже щаслива, адже він виконав обіцянку і всі дивляться, яка ми гарна пара.

В молодості так чомусь важливо, як на тебе дивляться…

І ось він знову поїхав, мав звільнитися через місяць, а я мала влаштуватися на новому місці, бо мене скерували в маленьке містечко. Поки я там облаштовувалася, вила гніздечко, бігала з паперами, то Андрій вернувся раніше.

Я не розумію, коли вони встигли з Юлею.

Хіба, як він після мого випускного повернувся ще в село?

Але все сталося і я мала зберегти лице, мала перша вийти заміж, і показати йому, що він для мене нічого не означає.

Тарас – мій однокласник, упадав за мною давно, але я не звертала уваги, хіба тільки похвалитися, що ось яка я значуща. Того ж вечора його набрала і ми зустрілися.

– Ти мене любиш?

– Так, – прошепотів він.

– Тоді засилай сватів у суботу.

– Добре, – він був спантеличений, але дуже радий.

Ми навіть на прощання не обійнялися, тільки потисли один одному руки, як при угоді, яка має всіх однаково не вдовольнити.

Мої батьки були вражені тим, що буде весілля, одна бабуся була дуже рада.

– Тарасик – то господар, то з такої родини, я дуже рада, бо Андрій – то баламут.

– Ба!

– Не бабкай, добре, що тебе лишив.

– Не він мене лишив, а я його!

Але вони знали правду.

Коли попри мою хату йшли свати до Юлі, то я спокійно стояла на подвір’ї, біля мене світився від щастя Тарас. Андрій на нашу обору не дивився, хоч я не зводила з нього очей, значить, не може мені в очі глянути, значить, любить, треба лишень дочекатися, коли у них все піде нанівець.

І я стала чекати, але далі зрозуміла, що чекаю дитину.

– Марточко, який я радий, – жебонів Тарас, – ти подарувала мені ще більше щастя, ніж я міг сподіватися.

Він справді пилинки з мене здував, але все це було так не вчасно! Мені ж переказували, що Андрій час від часу йде до себе додому жити, а далі його Юля йде вертати назад.

Ще трохи почекати і я матиму шанс.

Я могла йому написати перша, але я в цьому питання була принципова, або він пише мені, або нічого не буде. Хоча й чекала без надії сподіваючись.

А далі у мене й друга дитина. Тарас купив квартиру, облаштував все, з дітьми залюбки бавився.

Я любила дітей, але не чоловіка.

Сказала, що більше не буде у нас нічого, бо мені так лікарі сказали. Вигадала звичайно, подумала, що так він собі когось знайде, але цього не сталося.

Він був і далі зразковим чоловіком і татом, поїхав за кордон.

– Так навіть краще буде, буду тебе любити на відстані, – сказав мені, – і дітям майбутнє забезпечу.

І ось мені сорок шість років, діти виросли, син женився, а донька ще ні. І вертається Тарас додому.

Ми ж уже чужі, а він до мене, як колись горнеться. Я вже не витримала і подала на розлучення.

Я розумію, що діти стали на його бік, бо ж тато їм по квартирі купив, а матір лишень виносила і ночі недосипала, то дрібниця.

Я поїхала в своє село до батьків, майно все йому залишила, нічого не хотіла від нього брати, навіть, не поговорили ми по душах, бо я не хотіла йому сказати, що так його й не полюбила. Хай він надіється, що це колись станеться, як я надіюся, що от-от Андрій буде моїм.

Батьки теж не зраділи. Сказали, що я погарячкувала, але я була переконана, що нарешті все зробила правильно і годі озиратися на інших.

Я слідкувала за життям Юлі і Андрія і знала, що вони розійшлися давно, проте Андрія не було в селі, він був на заробітках.

Коли пішов поголос, що він вернувся, то я нарешті вирішила, що треба зробити перший крок: гарно одяглася і пішла в магазин по продукти, знаючи, що там би він мав бути.

– Які люди, – почула звичні нотки в голосі і обернулася, і одразу ж зблідла.

Цей чоловік не може бути Андрієм! Ні! Він на фото виглядав набагато краще, але й фото вже роки не міняне.

– З приїздом, – ледве вичавила з себе, – я поспішаю.

Заскочила в магазин, набрала чогось, навіть не знала, що й говорила продавщиці і притьмом додому.

І знову мені доля такий жарт влаштувала, за що? Я ж заслуговую на щастя, як і будь-яка людина!

Ходила сама не своя, аж тут син телефонує.

– Мамо, ти маєш приїхати до тата.

– Чого? Я вам сказала, що доросла людина і прийняла рішення.

– Мамо, приїдь попрощатися, як ще маєш серце.

Син кинув слухавку, а я не розуміла, що відбувається. Тарас же завжди був міцним чоловіком, як так?

Коли приїхала додому, то від нього була лишень тінь.

– Ти чого мені не сказав?, – обурилася я, – Ми б щось робили.

– А навіщо?, – спитав так спокійно, що я не знала, що й сказати.

– Як навіщо? Діти у нас, онуки будуть, а ти он що надумав! Я так це просто не залишу!

Він впирався, але я залучила дітей і сказала, що ніколи не повірю, що він хворий, поки не почую це тричі. Дякувати Богу діагноз не підтвердився і ми його поставили на ноги.

За той важкий період я зрозуміла наскільки мені чоловік дорогий і я попросила в нього вибачення за те, що так вела себе з ним, адже він не заслуговував такого ставлення.

– Я пробачаю, – сказав Тарас, – але як ми знову одружимося.

– Я згодна і цього разу у нас буде справжній медовий місяць, – пообіцяла йому я.

Так і буде, бо я тепер точно свого чоловіка цінуватиму.

Автор Ксеня Ропота