Ніна – найдобріша людина, яку я знаю вже дуже багато років. Ми з нею жили багато років тому в студентському гуртожитку і не раз з їжі була олія з цибулею та хліб, отак вмокали та їли… Потім заміж вийшли в сусідні міста і завжди були на зв’язку.
Коли ж овдовіли, то бувало, що я жила у неї кілька тижнів, а вона приїжджала до мене на «культурну програму», як вона любила казати.
– Як тільки у вас буде Зінкевич чи Попович, то ти мені одразу телефонуй, – казала вона.
А я любила її тихе провінційне містечко, де нема гамору, близько річка і ліс, все таке розмірене, навіть застигле. Мені здавалося, що тоді час зупиняється і я теж не старію.
У Ніни була така смішна валіза в квіточки, то вона з нею й приїжджала, казала, що то все життя її в неї вміщається. І ось вона приїхала до мене з тією валізкою, але бачу я, що вона геть без настрою.
– Ніно, а що ти така сумна? Та ж Зінкевич у місті, ото молодість згадаємо!
– Ой, Ларисо, я не на концерт приїхала, а попрощатися.
– Що? Що сталося, – не розуміла я нічого.
– Та їду я до сестри жити, бо ніяк не можу вжитися з сином.
– Ти? Але ж ти казала, що в тебе просто прекрасні стосунки з сином і невісткою.
– Були, поки ти далеко, то так, але як ви вже разом починаєте жити, то вже все: там не стань, те не візьми, туди не піди. Я наче в одній кімнаті маю сидіти і ніде не виходити. Не можу так більше, розумію, що не витримаю і наговорю багато… Поїду до сестри, вона сама і може мене прийме. Але то ще не знати, як її діти відреагують…
Я сиділа з відкритим ротом, адже мені який місяць мій син каже аби я продавала свою квартиру та вони свою і куплять більшу, де всім буде місце.
– Мамо, такий хороший варіант за смішну ціну, якщо прогадаємо, то вже таку точно не купимо! Що ти вчепилася за свою квартиру? Та добре. Якщо хтось знайдеться, щоб її купив, вона ж панельна, в неї треба купу грошей вкласти аби її до ладу привести.
І я вже була погодилася, вже потроху почала своїм подругам речі роздавати та вазони. Думала пожити у Ніни пару місяців, поки житло куплять та ремонт зроблять, а воно он як може повернутися. Та й тим більше, якщо вже Ніна не може ужитися зі своїми, то що про мене казати, коли я за словами в кишеню не лізу.
– Ніно, залишайся в мене назавжди, разом воно й веселіше і що там наших років?
– Але твої не зрозуміють.
– А мені що до них? Вони коли у мене останній раз були просто так? Вже й самі забули, а як квартиру продати, то вже прибігли.
Отак Ніна у мене й лишилася, а син з невісткою образилися, кажуть, що так, як я, матері не чинять, що вони втратили свій шанс в житті і це моя заслуга.
І стільки вона мені наговорили, що я була лише вдячна, що вислухала це все перед продажем квартири, а не опісля, коли б отак само тинялася з сумкою по друзях, а сестри у мене ніякої в селі нема.
Але, якщо чесно, то я мрію, що син мене перепросить, от прийде через рік, хай буде, але скаже, що він був не правий. думаю, що й Ніна про таке мріє, чи як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота