Я сіла на лавці під хатою і дивилася, як сонце сідає за городи. У сусідів через дорогу знову гості — приїхав син, вивантажує з багажника якісь ящики, сміється. А в мене тиша така, що аж у вухах дзвенить. Василь у гаражі порпається, мотоцикл ніяк не заведе, то з ним краще не розмовляти під гарячу руку. Єдиний варіант – кіт, пес і кури з півнем та корова Зірка. Прийде до хати, щось буркне і в телевізор. Отак і живемо.

Дістали вже всі, чесне слово. Куди не підеш — чи в магазин за хлібом, чи на пошту за газетою — всюди одне й те саме: «Тамаро, а що там твоя Аня? Щось давно не бачили. Невже зовсім у місті засіла? Зазналася, мабуть». Я плечима знизую, кажу, що роботи багато, кар’єра, справи. А в самої всередині все пече. Гордячка вона в мене, вся в батька. Рік уже носа в село не потикає. Раніше хоч на вихідні забігала, а тепер — тільки короткі дзвінки по вечорах. «Мам, у мене все добре, не хвилюйся». І все, кладе слухавку.

А допомоги ж ніякої. Василь старіє, спина в нього вже не та, картоплю викопати — ціла історія. Я сама теж не залізна. Я не витримала, коли Зенка з сусідньої вулиці знову спитала, чи не забула Аня, як мати виглядає. Зайшла в хату, зібрала в сумку пару банок огірків, молоко, сметану, сир.

— Василю, я до Ані поїду, — гукнула в гараж.

— Чого це раптом? — визирнув він, витираючи чорні руки об ганчірку.

— Бо відчуваю, що вона мені правду не каже. Не просто так вона не їде. Побачу на власні очі, як вона там «працює».

До міста добиралася три години. У поїзді душно, сумки важкі, руки відтягнуло. Нарешті знайшла її адресу. Піднялася на поверх, стою, дух переводжу. Натиснула на дзвінок. Довго ніхто не відкривав. Потім почула шкрябання, двері повільно відчинилися.

Аня стояла бліда, очі величезні, тримається за стіну.

— Мамо? — прошепотіла вона. — Ти як тут?

— Отак, ногами прийшла. Ти чого така зелена?

Аня хотіла щось сказати, але раптом скрикнула, схопилася за живіт і почала сповзати по одвірку. Я сумки кинула, підхопила її. Дивлюся — а під нею калюжа.

— Господи, Аню, це що, вже? Ти ж ні слова не казала!

— Не встигла… Мамо. Телефон там, на тумбочці, набери швидку.

Я в тих сенсорних екранах нічого не петраю, тицьнула їй у руки. Вона викликала швидку. Поки лікарі їхали, я її на диван вклала. Питаю:

— А той твій де? Чоловік чи хто він там?

— У відрядженні він, мамо. Далеко.

Лікарі приїхали швидко, завантажили її на ноші. Аня тільки встигла ключі мені в руку засунути.

— Мамо, будь тут, я подзвоню.

Залишилася я в чужій квартирі. Тиша, тільки холодильник гуде. Оглянулася — чисто все, в кутку дитяче ліжечко вже зібране стоїть, ковдрочка рожева. Значить, готувалася. А нам ні слова. Отака вона, самостійна.

Наступного дня Аня зателефонувала. Голос слабкий, але щасливий.

— Дівчинка в мене, мамо. Три п’ятсот. На тебе схожа.

Я сіла на стілець, серце закалатало. Онука.

— Ну, вітаю. А батько де? Ти мені казки про відрядження не розказуй, я ж бачу, що ти одна тут крутишся.

— Мамо, потім. Я все розповім. Ти знайди в шафі пакет, там речі на виписку, я все приготувала.

Я знайшла той пакет. Все таке маленьке, мереживне. Сиділа, перебирала ті сорочечки і думала: як же ми так дітей виховуємо, що вони в найважчий час бояться слово мовити?

Ввечері в двері подзвонили. Я відкрила, думала — сусідка чи пошта. На порозі стояв високий хлопець, усмішка до вух, очі блищать.

— Доброго дня! А Аня вдома?

Я на нього подивилася, руки в боки взяла.

— То це ти з відрядження повернувся? Що мовчиш, вгадала?

Хлопець трохи зніяковів, але усмішку не сховав.

— Можна і так сказати. Довге було відрядження. Я Андрій. А ви, мабуть, мама?

— Мама. Заходь уже, раз прийшов. Тільки Ані нема, вона в лікарні. Андрій відразу зблід, усмішка зникла.

— Що з нею? Вона захворіла?

— Та ні, — кажу, — дочку вона тобі народила.

Він сів прямо на пуф у передпокої, голову руками обхопив.

— Нічого собі… Я ж не знав. Ми як посварилися пів року тому, вона мене слухати не хотіла. Прогнала.

— Сідай на кухні, — кажу йому. — Розказуй, де ти був і чому моя дитина сама в такому стані опинилася.

Андрій почав розповідати. Слухала я його уважно. Виявилося, працював він у якійсь фірмі, квартирами займалися. Попав у халепу через напарника, той якісь махінації крутив зі старими людьми, а Андрія підставив. Його затримали, поки розбиралися, поки суди йшли — минуло півроку. Аня побачила гроші в машині, які напарник підкинув, і вирішила, що він теж винен. Слухати пояснень не захотіла, заблокувала всюди. А тепер його виправдали, справу закрили.

Дивлюся на нього — очі чесні, руки тремтять, коли про дитину згадує. Ну, думаю, буває таке. Самі собі життя ускладнюють, а матері потім серце за них болить.

Коли прийшов час виписки, ми з Андрієм поїхали до пологового. Я речі передала, стою чекаю біля входу. Виходить Аня, тримає згорток. Сонце яскраве, вона мружиться. Побачила Андрія — і на місці стала. Очі холодні стали, губи стиснула.

— Ти що тут робиш? — голос різкий, як ніж.

— Аню, я все поясню, — почав він.

— Я нічого чути не хочу. Мамо, навіщо ти його покликала? Він людей обманював, квартири забирав.

Я підійшла, взяла її під лікоть.

— Ану цить. Додому поїдемо — там поговорите. Я з ним уже поговорила, він не винний. І не сперечайся зі мною, я по людях бачу, хто бреше, а хто ні.

Дома вони закрилися на кухні. Я в кімнаті з маленькою була. Онуку назвали Світланкою. Гарне ім’я. Лежить, кулачки стискає. Чула, як вони там на кухні сперечалися спочатку, потім тихіше стали розмовляти. Потім Андрій щось пояснював про папери, про суди.

Згодом Аня вийшла, очі червоні, заплакані, але вже не такі злі.

— Мам, ти справді віриш, що він не знав про ті схеми?

— Вірю, Аню. Він наівний був, що довіряв кому попало, але не злий. Бачиш, як він на малу дивиться? Такий не скривдить.

Аня зітхнула, сіла біля ліжечка.

— Він каже, що квартиру хоче більшу купувати, щоб нам місце було.

— От і добре. А зараз марш вечеряти, я там борщу наварила. Андрій з такого «відрядження» прийшов, що йому нормальної їжі треба, а не ваших міських салатів.

Я пробула в них ще тиждень. Допомогла з малою, навчила Аню, як пеленати, як купати. Андрій щовечора після роботи з квітами або з іграшками приходив. Дивлюся на них — наче все налагоджується. Але додому вже тягнуло, там Василь сам зовсім.

Зібрала я свої порожні банки в сумку.

— Ну, діти, я поїхала. Глядіть мені, щоб більше ніяких таємниць.

— Мамо, дякую, — Аня обійняла мене міцно. — Вибач, що не казала. Не хотіла, щоб ти переживала.

— Я б менше переживала, якби знала правду!

Повернулася я в село. Василь на станції зустрічав, мотоцикл таки полагодив.

— Ну що там? — питає, поки сумки до багажника прив’язує. — Бачила Аню?

— Бачила. Онука в нас, Василю. Світланка.

Він слова не міг вимовити.

— Як онука? А зять?

— І зять є. Андрій. Хороший хлопець, серйозний. У відрядженні був просто довго. Вони вже розписалися, а весілля влітку тут робитимемо.

Василь усміхнувся, задоволений такий став.

— Ну, раз тут, то я столи в саду поставлю. Місця всім вистачить.

Їдемо ми по вулиці, а сусіди вже з-за парканів виглядають. Зенка знову тут як тут:

— О, Тамаро, повернулася! Ну що, як там Аня? Не зазналася зовсім?

Я голову підняла, сумку поправила.

— Та де там зазналася. Онуку мені народила, Світланкою назвали. Зять мій, Андрій, бізнесмен, зараз великий об’єкт закінчує, скоро до нас у гості приїдуть весілля обговорювати. Отак-от, Зено.

Зайшли в двір, сіли на ту саму лавку. Сонце знову сідало. Тільки тепер я знала, що скоро тут буде гамірно, що Світланка буде повзати по траві, а Андрій з Василем будуть в гаражі жигуль лагодити. І добре, що я тоді поїхала. Хто, як не мати, розбереться в тому всьому безглузді, яке діти самі собі створюють.

Василь зайшов у хату, загримів каструлями. Я заплющила очі. Все-таки добре, коли все по-людськи. Без зайвих слів, просто разом.