Надворі вже сіріло. Юлія стояла біля вікна, притиснувшись лобом до холодного скла. Дивитися на вулицю не хотілося, але й відійти не було сили. Все здавалося якимось липким — і погляди сусідок, і власні думки. Тиждень тому її життя просто переполовинили.

Минулої п’ятниці Віктор повернувся раніше. Він не знімав куртку, одразу пройшов у спальню і витягнув з антресолей стару спортивну сумку. Юлія стояла в дверях, витираючи руки об фартух.

— Вітю, ти кудись збираєшся? — запитала вона тихим голосом.

Він не озирнувся. Кинув на ліжко оберемок футболок, потім почав вигрібати шкарпетки.

— Йду я, Юлю. Все, досить.

Вона завмерла. У голові було порожньо, тільки десь на кухні монотонно капав кран.

— Чому?

Віктор нарешті повернувся. Обличчя його було червоним, очі бігали по стінах, уникаючи її погляду.

— А ти не знаєш? П’ять років минуло. П’ять! А в хаті порожньо. Ні дитини, ні радості. Ти тільки про свої книжки та квіти думаєш.

Юлія кліпнула.

— Але ми ж перевірялися, лікарі казали…

— Мені байдуже, що вони казали, — перебив він, заштовхуючи в сумку джинси. — Я чоловік, мені продовження роду треба. Та й господиня ти така собі. Що в нас на вечерю? Знову якийсь салат?

— Я запіканку зробила. І суп свіжий у холодильнику. Сядь, поїж спочатку.

— Сама їж свою запіканку. Хоч би раз до вечері налила…

— Як дехто?, – підняла брову Юля.

Він різко застебнув блискавку на сумці. Собачка на змійці заїла, він вилаявся, смикнув сильніше. Потім підхопив речі й пішов до виходу. Юлія вийшла в коридор.

— Вітю, може поговоримо?

— Нема про що. Прощавай.

Вона ще довго стояла в темному коридорі, дивлячись на порожню вішалку, де раніше висіла його куртка.

Насправді Віктор говорив неправду. І про їжу, і про затишок. Вдома завжди пахло випічкою, а сорочки були випрасувані. Просто за два місяці до цього він на дні народження у колишнього однокурсника познайомився з Катериною. Та була молодша, з гучними сміхом і яскравими губами. Вони випили зайвого, а вранці він прокинувся в її орендованій квартирі. Через місяць Катерина зателефонувала і сказала, що чекає дитину. Віктор злякався, але водночас відчув гордість — отже, він може. Отже, справа була в Юлії.

Катерина переїхала до містечка нещодавно. Вона працювала на пошті, жила в тісній однокімнатці, яку отримала у спадок від далекої родички. Віктор перебрався до неї того ж вечора.

Життя на новому місці виявилося не таким, як він уявляв. Катерина не любила готувати. Вечорами вона часто запрошувала подруг, вони пили каву на кухні й голосно обговорювали серіали. Віктор сидів у кімнаті, вдихаючи цей запах, і згадував тишу свого колишнього дому.

Коли з’явився хлопчик, стало ще важче. Дитина постійно вередувала. А через два місяці після пологів до Катерини приїхала її мати з села і привела двох дівчаток — чотирьох і шести років.

— Це мої, — просто сказала Катерина, заколисуючи немовля. — Моя мама за ними доглядала, поки я тут влаштовувалася. Тепер разом житимемо.

Віктор сів на табурет.

— Ти казала, що в тебе нікого немає.

— Мало що я казала. Тобі син потрібен був? Ось він. А дівчата заважати не будуть.

З часом він почав помічати дивні речі. Син підростав, але зовсім не був схожий на Віктора. У хлопчика було руде волосся і трохи розкосі очі, як у того самого товариша, в якого вони тоді гуляли.

— Катю, він на мене не схожий, — сказав якось Віктор, коли вони вечеряли купованими пельменями.

— І що? — вона навіть не підняла голови від телефону. — Не подобається — двері відчинені. Ти ж офіційно йому не батько, я як одиначка допомогу отримую.

Віктор мовчав. Йти йому було нікуди. Свою частку в батьківській хаті він продав, щоб купити вживану машину, яку вже встиг розбити.

Тим часом Юлія вчилася жити сама. У дитячому садку, де вона працювала вихователькою, про її розлучення дізналися швидко.

— Юліє Іванівно, ви не зважайте на те, що люди кажуть, — шепнула їй на перерві колега, Лариса Петрівна. — Віктор завжди був трохи собі на умі. Ви молода, гарна. Подивіться на себе в дзеркало.

— Я дивлюся, Ларисо Петрівно. Просто звикнути треба.

— А ви не звикайте до самотності. Живіть своє життя.

Юлія йшла додому через парк. Листя вже почало опадати, вкриваючи стежки жовтим килимом. Вона зупинилася біля лавки, де колись вони з Віктором їли морозиво на першому побаченні. Хотілося поплакати, але сліз не було. Була лише якась дивна порожнеча, яку треба було чимось заповнити.

Взимку до міста повернувся Костянтин. Він був її сусідом по парті в школі. Високий, трохи незграбний, з добрими очима.

Костянтин працював за кордоном, потім жив у столиці, а тепер повернувся доглядати хворого батька.

Вони зустрілися в магазині біля полиці з хлібом.

— Юля? Це ти? — він усміхнувся, і біля очей з’явилися дрібні зморшки.

— Привіт, Костю. Давно не бачилися.

— Років десять. Чув про твої новини. Співчуваю.

— Не варто. Все вже в минулому.

— Може, зайду якось? Батько просив передати, що у вашому паркані дошка відійшла, треба прибити.

— Заходь, — просто відповіла вона.

Костянтин став приходити частіше. То кран полагодить, то дров принесе. Вони сиділи на кухні, пили липовий чай. Він розповідав про свої поїздки, вона — про дітей у садочку.

Весною не стало його батька. Після похорону Костянтин зник на кілька тижнів. Юлія ловила себе на тому, що постійно поглядає на дорогу.

Одного вечора біля воріт зупинилася знайома машина. Юлія вийшла на ґанок, кутаючись у теплу кофту. Костянтин вийшов із авто, підійшов до неї.

— Думала, не приїду? — запитав він, зупиняючись за крок.

— Думала.

— Не зміг. Там, у місті, все не те.

Він обійняв її, і Юлія вперше за довгий час відчула себе в щасливою.

Через рік вони розписалися. Ще через рік у них з’явилася донька, а згодом — син. Юлія часто згадувала слова Віктора про «пустоцвіт» і лише тихо посміхалася, колишучи немовля. Лікарі виявилися праві — їй просто потрібен був спокій і людина, яка б її любила.

Віктор у цей час переживав не найкращі дні. Катерина почала відкрито виганяти його з дому після кожної сварки.

— Збирай манатки! — кричала вона так, що чули всі сусіди. — Ти тут ніхто! Тільки місце займаєш і гроші проїдаєш!

Він виходив у під’їзд, сідав на сходинках і чекав, поки вона охолоне. Потім повертався, мив посуд після її гостей і знову терпів.

Одного разу, після чергового скандалу, Віктор забрав куртку і просто пішов вулицею. Ноги самі привели його до старого району. Був вечір, світив великий жовтий місяць.

Він зупинився біля будинку Юлії. Паркан був пофарбований у світло-зелений колір, на подвір’ї стояв дитячий майданчик із гойдалкою. У вікнах горіло м’яке світло.

Віктор підійшов ближче до паркану. Зсередини долинав сміх. Чоловічий голос щось весело розповідав, а потім він почув голос Юлії. Вона сміялася — так відкрито й щиро, як ніколи не сміялася з ним.

— Тату, дивись, що я намалював! — почувся дитячий голос.

Віктор відступив у тінь великого дуба. Він дивився на цей будинок і не впізнавав його. Все було іншим — дерева підрізані, доріжки викладені плиткою, на ґанку стояли великі горщики з квітами.

Він згадав, як ішов звідси десять років тому. Як кидав слова про запіканку і відсутність дітей. Тепер у нього була і запіканка, і діти, але все воно було якимось чужим і гірким.

— Чого стоїш? — раптом пролунав голос позаду.

Віктор здригнувся. Це була стара сусідка, баба Марія, яка поверталася з крамниці.

— Та так, просто… — пробурмотів він, опускаючи голову.

— Йшов би ти звідси, Вітю. Нема тобі тут чого ловити. У Юлі сім’я гарна, чоловік роботящий. Діток двоє. Не тривож їх.

Віктор нічого не відповів. Він розвернувся і пішов назад, до центру.

Біля під’їзду на нього чекала Катерина. Вона стояла, спершись на одвірок. Біля її ніг валялася його сумка з речами.

— Припхався? — грубо запитала вона. — Я вже думала, з кінцями пішов.

— Забери сумку, — сказав він втомлено. — Холодно на вулиці.

— Сама знаю, що холодно. Заходь уже, недолугий. Вечерю розігрівай, я втомилася.

Віктор підняв сумку. Один замок на ній зовсім зламався, і збоку виглядала стара сіра футболка. Він зайшов у темний під’їзд, відчуваючи, як важко дається кожен крок. У свої сорок він почувався на всі вісімдесят.

Він зайшов на кухню, поставив сумку в куток і ввімкнув конфорку під чайником. За вікном усе так само світив місяць, але Віктору здавалося, що в цій квартирі завжди буде темрява, скільки б ламп він не вмикав.