Ось буває, сидиш на кухні, крутиш у руках тепле горня, а в голові — справжній вир з думок. Я дивлюся на Настю, дружину мого Павла, і серце стискається від якогось незрозумілого передчуття. Вона стоїть спиною до мене, спокійно так нарізає овочі, ніж об дошку — тук-тук-тук.

— Настю, ти кудись сьогодні збиралася? — питаю я, намагаючись, щоб голос звучав просто, ніби між іншим.

— Та ні, Ніно Степанівно, — вона навіть не повертається. — Після зміни забіжу за хлібом та й додому. А що таке? Щось потрібно купити?

— Та ні, нічого. Просто питаю.

Я дивлюся на її профіль і мимоволі згадую себе у двадцять два. Господи, та я в її роки втриматися на місці не могла.

Мені все здавалося, що життя минає десь там, за рогом, а я тут зі сковорідками. Весілля моє… Ох, те весілля. Я ж тоді вже знала, що всередині в мене — маленький Пашка. Третій місяць ішов, живіт ще не випирав, але я кожним рухом відчувала ту таємницю, про яку моєму першому чоловікові знати було не варто. Ми ж з ним за місяць до РАЦСу познайомилися. Танці, парк, швидкі поцілунки під під’їздом — я тоді горіла, мені здавалося, що світ крутиться тільки навколо моїх бажань.

А Настя? Вона інша. Вона якась… проста. Вони з Павлом розписалися пів року тому, і я все чекала: ну коли вже? Коли почнеться те, що було в мене? Приховування телефонів, запізнення з роботи, якісь дивні дзвінки. Я ж по собі знаю — енергія молода, вона спокою не дає.

— Настю, а ви з Павликом про дітей ще не говорили? — знову починаю я свою пісню. — Пора вже, як на мене.

— Ми вирішили трохи почекати, — вона кладе ніж, витирає руки об рушник і сідає навпроти. — Треба на ноги стати, з кредитом розібратися. Та й пожити для себе хочеться, спокійно, без нервів.

— Для себе… — повторюю я, а всередині все аж підскакує.

Для себе я жила так, що згадати не хочеться. Мій чоловік пішов, коли Павлику було чотири. Казав, що я йому зраджувала. І я ж переконувала тоді, тарілки била, клялася всіма святими, що він помиляється. А сама знала — він правий.

Кожен його докір попадав у ціль, бо я дійсно не могла бути вірною. Мені було мало одного чоловіка, мало одного дому. Мені хотілося, щоб усі дивилися, щоб усі захоплювалися.

Я дивлюся на Настю. Вона працює у великому супермаркеті касиром. Павло — на заводі, в цеху. Звичайна сім’я. Але я не вірю. Не можу повірити, що дівчина з такою фігурою, з такими очима може просто ходити на роботу і готувати плов вечорами.

Наступного дня я не витримала. Подзвонила своїй давній знайомій, Люсі. Вона там само працює, на сусідній касі.

— Люсю, привіт. Слухай, як там моя Настя? Не бачиш її?

— Привіт, Ніно. Та бачу, як не бачити. Працює. Щойно перерва була, сиділа в підсобці, книжку читала.

— Книжку? Сама?

— Та сама. А з ким їй бути? Вона в тебе дівчина серйозна, до чоловіків не липне, хоча наші вантажники біля неї крутяться постійно. Вона тільки посміхнеться ввічливо і все.

— Дивно це все, Люсю. Ох, дивно. Я ж у її віці… ти сама пам’ятаєш.

— Пам’ятаю, Ніно, пам’ятаю. Але ж не всі такі, як ми з тобою були. Часи інші, мабуть.

Я поклала слухавку, але серце не на місці. Це ж як в тій приказці про тихе болото. Краще хай в чомусь маленькому проколеться, щоб потім все з її нутра на гора не вилізло та шлюб не зруйнувало.

Я впевнена, що краще аби вона прикидалася кращою, ніж є насправді, ніж потім все за один мах.

Ввечері я прийшла додому пізніше. Заходжу — у квартирі тиша, тільки з кухні щось смачно тягне. Заглядаю, а там Настя пекла булочки. Борошно на щоці, волосся зібране у вузол.

— О, ви вже прийшли! Мийте руки, зараз будемо какао пити з випічкою.

— Паша де? — питаю я, роздягаючись.

— У кімнаті, футбол дивиться. Втомився сьогодні дуже.

Я сіла за стіл, взяла ту булочку — тепла, м’яка. І така злість мене взяла. Ну чому вона така ідеальна? Чому в неї все так легко виходить? У мене зі свекрухою була контра. Вона мене за кожен невимитий кут гризла, за кожну зайву хвилину на вулиці допитувала. А я у відповідь робила все ще гірше. Ми ненавиділи одна одну професійно, зі смаком. А тут — какао.

— Тобі гроші потрібні? — випалила я раптом.

Настя завмерла з чайником у руках.

— Гроші? Та ні, наче вистачає. А чому ви запитали?

— Ну, зазвичай просто так булочки не печуть і какао не пропонують. Мабуть, щось зламалося або купити щось хочеш?

Настя тихо засміялася.

— Ніно Степанівно, та я просто хотіла вас порадувати. Ви ж останнім часом така напружена ходите. Подумала, що домашня випічка допоможе.

Я промовчала. Пила те какао, а воно мені було гірким. Мені здавалося, що це якась гра.

Минуло ще два тижні. П’ятниця. Павло попередив, що залишиться на другу зміну — треба було закрити якісь плани по деталях. Я сиділа на вулиці з сусідками, ми обговорювали ціни на ринку, але я краєм ока стежила за під’їздом. І ось — виходить. Настя. Одягнена в легку сукню, яку я раніше на ній не бачила. Озирнулася — мені здалося, що вона шукає, чи немає нікого знайомого — і швидко пішла в бік парку.

Я миттю підхопилася.

— Ой, дівчата, згадала! Мені ж треба в аптеку, поки не зачинилася!

Я йшла за нею, тримаючись на відстані. Серце калатало так, ніби це я йду на побачення. У голові вже крутилися фрази: «Ну що, попалася?», «А Паша знає?». Я відчувала якийсь дивний тріумф. Нарешті! Нарешті вона виявилася такою ж, як я. Тепер ми будемо на рівних. Тепер вона не зможе дивитися на мене цими своїми чесними очима.

Вона зупинилася біля входу в парк. Я сховалася за густим кущем бузку. Дивлюся — підходить чоловік. Високий, плечистий, у хорошому піджаку. Сивий трохи, але виглядає дуже пристойно. Вони… вони обійнялися! Так міцно, ніби сто років не бачилися. Я швидко витягла телефон, руки тремтять, окуляри вдома забула, але камеру навела. Клац — є фото. Ще раз — клац. Вони пішли вглиб алеї, а я майже побігла додому.

Вдома я ходила з кутка в куток. Налила собі чаю, але пити не могла. Я вже уявляла, як виставлю її речі за двері. Як скажу Павлику: «Сину, я ж казала, вони всі однакові». Мені було і жаль його, і водночас я відчувала полегшення. Світ знову став зрозумілим і передбачуваним.

Почувся поворот ключа. Я вилетіла в коридор, готова до бою. Настя зайшла, очі світяться, посмішка до вух. І за нею — він. Той самий чоловік з парку.

— Ніно Степанівно! Познайомтеся, це мій дядько Віктор! Він щойно повернувся, п’ять років у Канаді жив за контрактом. Навіть на весілля не зміг прилетіти, тільки гроші переказував.

Чоловік зробив крок вперед, простягнув руку.

— Віктор. Дуже приємно. Настя мені стільки про вас розповідала, казала, що їй дуже пощастило зі свекрухою.

Я стояла, роззявивши рот. Весь мій план, вся моя лють розсипалися в порох.

— Дуже приємно… — пролепетала я. — Я — Ніна.

— Ви проходьте, Вікторе, проходьте у вітальню, — защебетала Настя. — Я зараз швиденько щось на стіл поставлю. Ніно Степанівно, допоможете мені на кухні?

Ми зайшли на кухню. Я відчувала себе повною дурепою.

— Ти чого не сказала, що дядько приїжджає? — спитала я пошепки.

— Та він сам не знав точно, коли буде. Подзвонив уже з таксі, каже: «Виходь до парку, сюрприз буде». Я так зраділа! Він мені замість батька був завжди.

Я глянула на свої руки. Соромно стало так, що захотілося крізь землю провалитися. Віктор виявився неймовірно приємною людиною. Він розповідав про Торонто, про те, як сумував за рідним містом. Весь вечір ми просиділи за розмовами. Я дивилася на нього і ловила себе на думці, що мені подобається його манера говорити, те, як він жартує. Він був якимось… надійним. Не таким, як ті чоловіки, що були в моєму минулому.

Коли прийшов Павло, він теж зрадів. Ми вечеряли всі разом, і я вперше за довгий час відчула, що в цій квартирі дійсно родина.

Пізно ввечері, коли ми почали влаштовувати гостя на ніч — вирішили, що Віктор переночує на розкладному дивані у великій кімнаті — я пішла у свою спальню. Сіла на ліжко, дістала телефон. Відкрила галерею. Ті фотографії з парку… Вони виглядали тепер так безглуздо. Настя, що обіймає рідну людину. А я, як шпигун, за кущами.

Я видалила знімки один за одним. І разом з ними мені захотілося видалити все те сміття, що я назбирала в душі за роки. Всі ці підозри, вічну недовіру, порівняння Насті з собою колишньою. Вона не я. І це, мабуть, найкраще, що могло статися з моїм сином.

Я хочу просто прокинутися завтра, вийти на кухню і запитати: «Настю, а навчиш мене пекти ті твої булочки?».
Молодість — вона в кожного своя. У мене була бурхлива, з помилками і таємницями. У Насті вона тиха, як ранкове сонце. А як у вас з першим враженням про людей?