От, що любов з людьми робить. В одному звичайному місті, в звичайній панельці жила звичайна жінка. Ніхто її не любив за гострий язик. В тому ж будинку жив звичайний чоловік. Ніхто його не любив, бо був він любителем заглянути в чарчину. Мав він доньку, яку теж ніхто не любив і вона так само нікого не любила. Навіть, свого сина, Василька. І одного звичайного дня сталася надзвичайна подія, хоча, яка вона надзвичайна, вона правильна. Але всі хочуть думати, що це чудо і дар небес. А було от що…

Одного вечора, коли сонце вже майже сіло за дахи сусідніх багатоповерхівок, Лідія стояла на балконі. Вона помітила малого на лавці. Він сидів там годину, потім другу. На вулиці помітно похолодало, червневий вітер став вогким. Лідія відійшла від вікна, вимкнула чайник і вийшла на двір.

Біля входу традиційно сиділи сусідки.

— Чий малий сидить? — запитала Лідія, зупинившись на порозі.

— Степанів онук, — відгукнулася Віра Петрівна, поправляючи хустку. — Мати його поїхала кудись, кажуть, на заробітки, а дідові лишила. А Степан ще вдень кудись подався з дружками.

— Зрозуміло, — кивнула Лідія.

Вона підійшла до лавки. Денис підняв голову. Очі в нього були червоні, чи то від вітру, чи то від того, що він намагався не плакати.

— Зголоднів? — коротко запитала вона.

— Трохи, — прошепотів хлопець.

— Вставай, пішли.

— Дід сказав чекати.

— Дід прийде — знайде. Ти замерз.

Вони піднялися на четвертий поверх. Вона мовчки вказала на двері ванної.

— Роздягайся. Все в кошик кидай. Помийся нормально, я зараз дам у що перевдягнутися.

Поки Денис плескався у воді, Лідія дістала стару футболку, яка була на неї вже замала і шорти, які виявилися хлопцю нижче колін.

На столі вже чекала вечеря.

— Їж. Картопля гаряча, обережно.

— Дякую, тітко Лідо.

— Просто Лідія Олексіївна. Потім чай з молоком вип’єш.

— А можна цукерку?

— Одну можна. Зуби почистиш — і спати.

Вона застелила йому на дивані у вітальні. Денис заснув майже миттєво, навіть не допивши чай. Лідія зібрала його брудні речі, закинула в машину і довго дивилася у вікно на порожній двір.

Вранці в суботу домофон розірвав тишу о восьмій годині. Лідія зняла трубку.

— Хто?

— Лідо, це Степан. Денис у тебе? Мені сусідки сказали.

— Заходь. Двері відчинені.

Степан переступив поріг, переминаючись з ноги на ногу. Від нього пахло вчорашнім днем, так би мовити.

— Я за малим…

— Нікуди ти його не забереш у такому стані, — відрізала вона.

— Ну, Лідо, я ж дід.

— Ти дід? Йди додому, виспися, прибери в квартирі. Якщо завтра прийдеш нормальний і в чистому, тоді поговоримо. А зараз іди геть.

Степан хотів щось заперечити, але натрапив на її погляд і просто кивнув.

Коли Денис прокинувся, Лідія вже смажила омлет.

— Дід заходив? — запитав він, потираючи очі.

— Заходив. Сказав, що в нього ремонт, тому ти ще побудеш у мене. Вмивайся. Ось твоя щітка, нова. Вмієш користуватися?

— Вмію.

Після сніданку вони пішли в місто. Лідія не любила витрачати гроші на дурниці, але зараз вона вела хлопця в дитячий відділ універмагу.

— Приміряй ці джинси. І кросівки. Не тиснуть?

— Гарні, — Денис розглядав себе у дзеркалі.

— Бери. І куртку теж. Стару викинемо, вона вже ні на що не схожа.

Потім була перукарня, де Дениса підстригли. Дорогою назад Лідія купила йому морозиво. Хлопець випадково капнув на нову футболку.

— Ну от, знову прати, — пробурчала вона, але в голосі не було злості. — Витри серветкою.

У неділю Степан з’явився знову. Цього разу він був поголений, у чистій сорочці, хоча руки в нього ще трохи тремтіли.

— Можна? — він обережно зайшов на кухню.

— Проходь, сідай чай пити, — Лідія поставила перед ним чашку. — Де донька твоя?

— В області вона. Влаштувалася кудись на склад. Каже, по вихідних буде, але цього разу не приїхала. Грошей обіцяла прислати.

— Квартира в неї є?

— Є, однокімнатна в іншому районі.

— А малий у садок ходить?

— Ходить. Тут неподалік.

— Значить так, Степане. Завтра я йду з вами в садок. Подивлюся, що там і як. І номер телефону виховательки візьму. Бо ти знову десь зникнеш, а дитина на вулиці сидітиме. Зрозумів?

— Зрозумів.

У понеділок вони втрьох стояли на порозі дитячого садка. Вихователька, побачивши Дениса, аж сплеснула руками.

— Ой, Дениску, який ти сьогодні ошатний! А стрижка яка!

Лідія виступила вперед.

— Доброго дня. Я — Лідія Олексіївна. Буду тепер забирати Дениса частіше. Запишіть мій номер.

— А ви ким будете? — здивовано запитала вихователька.

— Сусідка.

Тиждень пройшов у новому ритмі. Лідія забирала хлопця о п’ятій, вони йшли додому, робили якісь справи, Степан приходив на вечерю. Він став поводитися тихіше, перестав заходити в «наливайку» за рогом.

Наступної суботи Степан подзвонив у двері в незвичний час — пообіді. Лідія відчинила. Він стояв у коридорі, ховаючи щось за спиною.

— Це тобі, — він протягнув букет айстр.

Лідія мовчала кілька секунд. Вона не пам’ятала, коли востаннє їй дарували квіти. Не на ювілей чи іменини, а просто так.

— Дякую, Степане. Заходь.

— Може, підемо в парк? Там сьогодні музика грає, атракціони для малого працюють.

— Зараз, тільки перевдягнуся.

У парку було галасно. Денис бігав від каруселей до поні, Степан купував йому солодку вату, а Лідія просто йшла поруч.

Вона помітила, що люди вже не відводять очі, коли вона проходить повз.

Увечері, коли вони поверталися до під’їзду, сусідки знову були на своєму посту.

— Дивись, — штовхнула ліктем подругу Віра Петрівна. — Ліда посміхається. Ти бачила таке?

— І Степан наче людина став. В чистому.

— Може, хоч малий тепер у нормальних умовах поживе.

Лідія почула ці слова, але нічого не сказала. Вона просто міцніше взяла Дениса за руку, і вони зайшли у темний під’їзд.

Далі сусідки дивувалися ще більше – Ліда розцвіла, усмішка їй личила чи щастя – не відомо. Степан перестав пропадати по гаражах, а приходив з роботи до Ліди, вони вечеряли і гуляли з Денисом. Хлопчик підтягнувся, поправився і весело грався з однолітками, його приймали в компанію і не сміялися з одягу чи взуття.

Інколи приїжджала мати, вона дивилася на радісного сина і відводила очі. Може, й у неї совість прокинеться і вона вчинить правильно? Цього ніхто не знає.

Але бабусі на лавочці запевняють, що сталося чудо. Хоча просто одна людина зробила правильний вчинок – прихистила дитину. Це ж зовсім не подвиг. Хіба не так?