Понеділок почався зі звичного робочого цейтноту, тому дзвінок від доньки застав Вікторію зненацька. Вона затиснула телефон плечем, продовжуючи перекладати папери на столі.

— Привіт, мам. Слухай, я тут щойно поклала слухавку і досі трохи в шоці. Що у вас з тіткою Інною стряслося?

Вікторія на мить завмерла. Вона справді останнім часом ловила себе на думці, що в месенджері від сестри абсолютно нічого — ні тобі листівок із квітами на релігійні свята, ні дивних відео з порадами, як лікувати коліна лопухом.

— Та наче нічого особливого, — повільно відповіла вона, нарешті сівши в крісло. — Хоча, знаєш, ти права. Якось підозріло тихо. Я їй і на день народження Світланки писала, і з Днем матері вітала… Глухо. Ну, я подумала — може, зайнята людина.

— Мам, пів року! — вигукнула Наталя в слухавку. — Ти серйозно кажеш «нічого особливого»? Ви ж рідні сестри. Виходить, для вас нормально не зідзвонюватися з літа?

— Ну, ми ж не в сусідніх під’їздах живемо. Між нами триста з гаком кілометрів. Спільних тем не так багато, діти виросли, у кожної свій побут. А чого ти раптом так активізувалася? Тобі ж зазвичай ніколи з тіткою розмовляти, кажеш, що вона тебе повчаннями втомлює.

Наталя зітхнула так гучно, що це було чути навіть крізь шум офісної техніки.

— Вгадай з трьох разів. Чого б це я дзвонила тобі в понеділок вранці і розпитувала про твою молодшу сестру, ніби мені на роботі перед Новим роком зайнятися нічим?

— Поняття не маю, — чесно зізналася Вікторія. — Кажи вже як є.

— Вона мені вчора подзвонила. Вперше, мабуть, за рік. Почала здалеку: як справи, як погода, а потім перейшла до діла. Попросила допомогти вибрати навушники для Олега. Каже, хоче йому на свято подарувати щось сучасне, а сама в тих роз’ємах і Bluetooth-версіях нічого не тямить. Боїться, що купить, а вони до його телефона не підійдуть.

Вікторія мимоволі всміхнулася. Це було так схоже на Інну.

— Господи, та в неї ж під боком старший син, він би їй за п’ять хвилин усе пояснив. Або хай би в інтернеті глянула.

— Ой, мам, ти ж знаєш її. Вона не буде нічого шукати. Їй треба, щоб хтось живий сів, розжував, тицьнув пальцем і бажано сам оформив доставку. Вона ще в дитинстві, мабуть, звикла, що ти за неї всі завдання робиш.

— Ну так, — погодилася Вікторія. — Плавали, знаємо. Їй завжди простіше було сказати «я не розумію», ніж спробувати розібратися. Але зачекай, вона ж не просто про навушники дзвонила розпитати?

— Не просто, — голос Наталі став серйознішим. — Нажалілася вона на тебе. Каже, що ти зовсім про неї забула і поводишся так, ніби вона тобі чужа людина. Особливо її зачепило те, як ви влітку не з’їздили до батьків на цвинтар.

Вікторія відчула, як всередині підіймається хвиля роздратування.

— Що?! Що вона несе? Ми ж тоді разом були, все було нормально.

— Ну, як сказати. Вона просила тобі нічого не передавати, але я ж бачу, що людина ледь не плаче в слухавку. Каже, вона так чекала тієї зустрічі. Думала, ви хоч на добу десь зупинитеся разом, поговорите про все на світі, посидите ввечері. Розраховувала, що ти наступного дня з нею на могилки підеш, допоможеш там усе до ладу привести. А ти, мовляв, зібралася і поїхала.

— Наталю, послухай мене уважно, — Вікторія вже не намагалася приховати емоції. — Їй сорок вісім років. Сорок вісім! Вона вміє відкривати рота і вимовляти слова. Коли ми були там, я їй чітко пояснила: у мене завтра вранці важка зустріч з клієнтами, яку не можна перенести. Я не можу залишитися на ніч у готелі чи у родичів, бо мені треба бути в офісі о дев’ятій. Вони з чоловіком приїхали на своїй машині, їм нікуди було поспішати. Я поїхала автобусом. Які претензії? Вона мені жодним словом не обмовилася, що хоче, аби я залишилася.

— Мам, ну ти ж знаєш її характер. Вона чекала, що ти сама здогадаєшся. Вона собі там щось напланувала, нафантазувала, а ти взяла і поїхала «до своєї роботи». Для неї це виглядає так, ніби робота тобі дорожча за сестру. Вона тепер ходить і плекає цю образу вже пів року.

— На ображених воду возять, — відрізала Вікторія. — Я не збираюся грати в ці ігри. Якщо людина мовчить і не відповідає на повідомлення через таку дурницю, то це її вибір. Вона з дитинства була такою: ледь що не по-її — губи надула, пішла в іншу кімнату і чекає, поки всі бігатимуть навколо з вибаченнями. Але ми вже дорослі жінки. Мені немає за що вибачатися. Я виконувала свої зобов’язання.

— Мамо, ну ви ж рідні. Невже тобі зовсім байдуже, що вона там собі накрутила? Вона ж мені подзвонила не просто так. Видно, що їй важко. Вона і посваритися з тобою прямо не може, бо боїться конфліктів, і відпустити не може. Так і сидить у своєму коконі з образ.

Вікторія замовкла. Вона згадала, як у дитинстві Інна могла не розмовляти з нею тижнями через те, що Віка випадково взяла її олівець чи не захотіла грати в ляльки. Батьки тоді завжди казали: «Ну, Віко, ти ж старша, підійди перша, помирися, ти ж знаєш, яка вона в нас вразлива». І Віка підходила. Завжди підходила перша.

— Цікаво, звичайно, — нарешті мовила Вікторія. — Але я не відчуваю за собою провини. Я не екстрасенс, щоб вгадувати її негласні очікування. Якщо їй треба було допомогти на цвинтарі, вона могла просто сказати: «Віко, допоможи мені сьогодні, а завтра поїдеш». Я б, може, щось і придумала. Але вона мовчала.

— Вона вважає, що це «і так зрозуміло», — зітхнула Наталя. — Слухай, у мене є ідея. Давай не будемо з’ясовувати, хто правий, а хто винен. Скоро Новий рік. Давай ми їй посилку зберемо?

— Посилку? У Хмельницький? — Вікторія скептично підняла брову.

— Так! Ти ж знаєш, як вона любить усякі приємні дрібнички. Купимо гарних цукерок, які у них там не всюди знайдеш, можливо, якісь ялинкові іграшки ручної роботи. Ти знаєш, вона на них схиблена, щороку нову купує. Календар якийсь душевний, чай смачний. Отримає вона таку коробку під свято — і серце відтане. Їй просто треба відчути, що ти про неї пам’ятаєш не «для галочки» в месенджері, а по-справжньому.

Вікторія трохи розслабилася. Ідея з посилкою здалася їй набагато кращою, ніж довгі телефонні розбірки з поясненнями, хто на кого і чому образився.

— Ну, в принципі, можна. Вона справді любить солодке. І ці її іграшки… Пам’ятаю, вона в дитинстві могла годинами роздивлятися скляні кулі на ялинці.

— От і чудово! Тільки треба зробити це вже завтра-післязавтра, щоб пошта встигла все доставити. І головне — ти маєш написати листівку. Не просто «Зі святом», а щось нормальне, людське. Щоб вона зрозуміла, що ти не тримаєш на неї зла.

— Добре, вмовила. Заходь до мене завтра ввечері, разом щось виберемо в магазині біля дому, там якраз відкрили відділ з декором.

Наступного вечора вони справді зібрали чималий бокс. Вікторія з якимось дивним азартом вибирала керамічного ангела, якого Інна точно захоче повісити на найвидніше місце, і дорогу коробку шоколаду з горіхами. Коли дійшла черга до листівки, вона довго тримала ручку над папером. Хотілося написати щось різке про те, що «досить уже дутися», але вона вчасно стрималася.

Написала просто:

«Інно, привіт. Ось і рік добігає кінця. Згадувала нашу літню поїздку додому — як добре, що ми тоді вибралися разом. Дякую тобі за ті моменти. Мені дуже шкода, якщо я чимось ненароком тебе зачепила чи образила. Вибач, я зовсім не мала цього на меті. Ти ж знаєш, ми рідні люди, і ближчих за тебе, дітей та чоловіка у мене нікого немає. Давай у наступному році бачитися частіше і просто розмовляти. Обіймаю».

Коли посилка поїхала, Вікторія відчула дивне полегшення. Вона не чекала швидкої відповіді, знаючи впертість сестри.

Проте тридцять першого грудня, коли вона вже нарізала салат під шум телевізора, телефон пілікнув сповіщенням про доставку. А за годину прийшло повідомлення з фотографією.

На екрані була Інна — з розчервонілими щоками, на фоні своєї ялинки, на якій уже висів той самий керамічний ангел. Під фото був текст:

«Віко, я тільки-но все розпакувала. Сиджу і плачу. Подарунки просто неймовірні, але листівка… Дякую тобі. Я теж була неправа, що мовчала, як маленька. Люблю тебе дуже! Чекай нас у гості на твій день народження в лютому, ми вже з Олегом домовилися, що приїдемо. З прийдешнім тебе! Нехай усе погане залишиться в старому році».

Вікторія посміхнулася і відклала ніж. На душі стало спокійно і якось по-справжньому святково.

— Ну що там? — гукнув чоловік з іншої кімнати.

— Та все добре, — відповіла Вікторія. — Інна дзвонила. Здається, ми таки їдемо в лютому купувати навушники.