Ірена скосила очі на екран – номер лікарні. Серце стислося, але не від страху за Мирона. Від страху перед вибором, який їй доведеться зробити.

Двадцять чотири роки шлюбу промайнули перед очима, як кадри старої кіноплівки. Перша зустріч – молодий, успішний програміст, сліпуча посмішка, квіти щодня. Потім весілля, перша дитина, друга, третя… І слова, які вона пам’ятала досі:

– Навіщо тобі працювати? Я чудово заробляю. Ти житимеш, як королева. Доглядатимеш дітей. Решту я візьму на себе, – казав Мирон.

Ірена – молода випускниця факультету менеджменту. Мріяла про кар’єру, але любила його так сильно, що погодилася. Мирон забезпечував сім’ю з надлишком. Триповерховий будинок у престижному районі, відпочинок двічі на рік, приватна школа для дітей. Картинка ідеальної родини, якою вона колись так пишалася.

Телефон продовжував дзвонити. Ірена повільно провела пальцем по екрану.

– Алло?

– Ірено Василівно? – голос в слухавці був серйозний. – Ви нам потрібні. Результати прийшли, і ви – єдиний донор, що підходить для вашого чоловіка.

Ірена заплющила очі. Ще тиждень тому життя текло звичним руслом. Діти – старший уже вчився в університеті, середня донька в старших класах, молодша в сьомому. Мирон, як завжди, працював допізна. Ірена займалася будинком, господарством, дітьми. Але щось змінилося між ними. Він став холодним, ночував у кабінеті, пояснюючи це втомою. А вона раптом помітила, що її чоловік, з яким вони прожили майже чверть століття, став чужим.

Потім була поїздка в гори – Мирон наполіг, казав, що їм потрібно побути разом. І та розмова, коли діти пішли на прогулянку.

– Мироне, в тебе є інша жінка? – питання, яке зріло в ній довго, нарешті зірвалося з губ.

Він мовчав, дивлячись кудись поверх її голови.

– Так. Уже давно. – Його голос звучав спокійно, ніби йшлося про погоду, а не про руйнування їхнього спільного життя. – І взагалі, я подаю на розлучення. Будинок мій. А як ти житимеш – це твої проблеми. Я тебе не змушував народжувати дітей. Працювала б – не сиділа б зараз без грошей.

Ірена відчула, як земля йде з-під ніг.

– А діти? Ти думав про них?

– Діти зі мною. – Мирон уперше подивився їй в очі. – Ти їм не потрібна, вони більше мене люблять.

І це, мабуть, було правдою. Мирон завжди був героєм в очах дітей – приносив подарунки, влаштовував свята, виконував будь-які забаганки. А вона була тією, хто казав «ні», хто змушував робити уроки, хто сварив за безлад. Щоденна рутина, невидима робота, за яку ніхто не дякує.

Він підвівся і пішов геть, залишивши її сидіти на лавці з порожнечею всередині. Але не встиг пройти і двадцяти метрів, як він упав.

Далі лікарня, він був знерухомлений.

– Ви розумієте, що йому потрібна нова нирка? – продовжував лікар у слухавці. – Ірено Василівно, ви там?

– Так, – відповіла вона. – Коли потрібно приїхати?

– Чим швидше, тим краще. Готуйтеся до процедури вже сьогодні.

Ірена поклала слухавку. У будинку було тихо – старші діти в стаціонарі з батьком. Ірена підійшла до дзеркала в передпокої. Приваблива жінка сорока восьми років, зі втомленими очима та зморшками в куточках губ. Колись вона була красунею, з якою Мирон познайомився на студентській вечірці. Тепер від тієї дівчини залишилося лише ім’я.

Ірена дістала сумку, поклала документи, змінний одяг. Сіла в машину й поїхала до лікарні.

Діти чекали в коридорі з червоними від сліз очима, розгублені.

– Мамо! – Оленка кинулася їй на шию. — Тата врятують? Правда?

Ірена обійняла доньку, погладила по голові її брата та сестру.

– Дарино, – звернулася вона до старшої доньки, – зберіть речі та їдьте додому. Усі троє. Я залишуся.

– Але, мам… – почав Олег, середній син.

– Жодних «але». Фахівці роблять усе можливе. Вам потрібно відпочити.

Коли діти, нарешті, пішли, Ірена підійшла до лікаря, який чергував у коридорі.

– Я можу побачити його?

Лікар кивнув і провів її до палати. Мирон лежав обплутаний дротами. Таким безпомічним вона його ніколи не бачила.

Завжди сильний. Завжди владний.

– Він при тямі? – запитала Ірена.

– Так, але слабкий, – відповів лікар. – Не втомлюйте його.

Вона підійшла до ліжка. Мирон відкрив очі й подивився на неї. Без тепла, без вдячності, навіть зараз.

– Ти… — його голос був хрипким.

– Так, — Ірена сіла поруч. – Лікарі сказали, що я єдина підходжу.

Він дивився на неї. Мовчав. Не було ані слова подяки. Ані прохання про прощення. Ніби це було природно – що вона віддасть йому свою нирку, як віддала двадцять чотири роки життя.

– Я все для тебе зроблю, – сказав він, нарешті. – Після процедури. Віддам тобі половину будинку, буду…

– Не треба, – Ірена похитала головою. – Не треба нічого обіцяти. Особливо те, що ти не збираєшся виконувати.

Вона підвелася. Підійшла до вікна. За склом було видно лікарняний двір. Люди поспішали кудись, не помічаючи одне одного. Як і вони з Мироном усі ці роки.

– Мені потрібно подумати, – сказала вона, не обертаючись.

– Про що тут думати? – у його голосі промайнула знайома владність. – Ти ж мати моїх дітей. Ти не можеш…

– Можу, – вона повернулася до нього. – Ще й як можу.

Ірена вийшла з палати й попрямувала до кабінету лікаря. Той переглядав якісь папери.

– Я хочу знати про всі ризики, – сказала вона. — І про наслідки.

Лікар почав пояснювати – процедура серйозна, відновлення довге, можливі ускладнення. Ірена слухала уважно, киваючи. Потім поставила головне питання:

– А що буде, якщо я відмовлюся?

Лікар подивився на неї з нерозумінням.

– Ви ж погодилися…

– Я не говорила про свою згоду, – Ірена випросталася. – Я запитую. Що буде з ним. Якщо я відмовлюся?

– Ми поставимо його до листа очікування.

Ірена кивнула.

– Я розумію. А ви розумієте, що йдеться і про моє життя теж?

Вона вийшла з кабінету. І пішла довгим лікарняним коридором. На шляху їй зустрілася Дарина – старша донька.

Мабуть, не поїхала з рештою.

– Мамо, ти поговорила з лікарями? Коли операція?

Ірена подивилася на доньку – майже дорослу, таку схожу на батька.

– Ходімо, сядемо, – вона вказала на банкетку біля вікна. – Нам потрібно поговорити.

Вони сіли.

– Я не буду донором, – сказала Ірена просто.

– Що? – Дарина відсахнулася. – Ти жартуєш? Тато не…

– Я знаю, – Ірена взяла доньку за руку. – І мені дуже шкода. Справді шкода. Але я не можу цього зробити.

– Не можеш чи не хочеш? – в голосі доньки звучала лють.

– І те, і інше, – Ірена говорила спокійно, хоча всередині все стискалося. – Даринко, твій батько… перед тим, як упасти, сказав мені, що подає на розлучення. Що вже давно зустрічається з іншою жінкою. Що залишить мене без засобів до існування.

Дарина дивилася на матір з недовірою.

– Ні, це неправда. Ти все вигадала, щоб виправдати…

– Зателефонуй дядькові Андрію, – перебила Ірена. – Татовому брату. Він знає про розлучення. І про його нову жінку. Знає вже два роки.

Дарина розгублено дістала телефон, але Ірена накрила її руку своєю.

– Не зараз. Зараз послухай мене. Двадцять чотири роки я жила тільки для вас – тебе, твоїх брата й сестри, батька. Я забула свої мрії, кар’єру, таланти. Я стала тінню твого батька. Невидимою, але завжди готовою підтримати.

Ірена зробила паузу. Дарина мовчала, дивлячись на матір так, ніби бачила її вперше.

– І знаєш, що я отримала натомість? Насмішки, зраду. Твій батько ніколи не любив мене. Використовував – так. Але не любив.

– Мамо…

– Якщо я піду на цей крок, що зміниться? Він все одно піде до іншої. Все одно залишить мене без грошей. Але я ще й здоров’я втрачу. Кому я буду потрібна тоді?

– Нам! – вигукнула Дарина. – Ти потрібна нам!

Ірена сумно посміхнулася.

– Правда? А ти не пам’ятаєш, як минулого року, коли я занедужала і попросила збігати в аптеку, ти сказала: «Мамо, не заважай, у мене важливі справи»? Як усі ви сміялися з моїх звичок, моїх слів? Як відмахувалися від моїх прохань?

Дарина опустила очі.

– Ви завжди дивилися на мене його очима. І бачили те, що бачив він – невдаху, домогосподарку, людину без амбіцій. Але це не я, Даринко. Це не справжня я.

Ірена встала.

– Я йду. Не тільки звідси, а й з вашого життя. Можливо, твій батько впорається. Можливо, ні. Але я більше не дозволю вирішувати за мене, яким має бути моє щастя.

– Ти… ти просто кидаєш нас? – голос Дарини тремтів. – Як ти можеш?

– Я не кидаю своїх дітей, – Ірена похитала головою. – Я просто перестаю жертвувати собою. Це різні речі.

Вона нахилилася і поцілувала доньку в чоло.

– Подбай про молодших.

– Ти… ти його позбавляєш його шансу! – крикнула Дарина їй услід.

Ірена зупинилася, але не обернулася.

– Ні, люба. Це йому за все, що він зробив зі мною.

Вона вийшла з лікарні, відчуваючи дивну легкість.

Увечері вона сиділа в маленькій кімнаті дешевого готелю і дивилася у вікно. Телефон мовчав – діти, мабуть, не могли пробачити.

Вперше за двадцять чотири роки вона зробила вибір не на користь когось, а на користь себе. І нехай весь світ засудить її за це. Нехай навіть власні діти відвернуться. Але вона не віддасть більше ні шматочка свого життя людині, яка ніколи не цінувала цих привілеїв.

Завтра вона поїде до юридичної консультації. Дізнається про свої права. Знайде роботу — нехай скромну спочатку.

Винайме квартиру.

А Мирон… що ж, він завжди був сильним. Може, і зараз впорається. А якщо ні — значить, це його доля. Не в її владі було дати йому життя, не в її владі й забрати його.

Ірена заплющила очі.

Вперше за багато років у її серці не було ні почуття провини, ні страху, ні зобов’язань перед іншими.

Тільки спокійна впевненість: вона зробила правильний вибір.