Усе почалося минулої п’ятниці. Я сиділа вдома, гортаючи стрічку в телефоні, і раптом зрозуміла, що втомилася від рутини. Хотілося чогось простого, теплого – наприклад, зустрітися з чоловіком після роботи, прогулятися вечірнім містом, зайти в затишне кафе. Ми з Тарасом одружені сімнадцять років, у нас двоє дітей, і, як у будь-якої пари, наше життя іноді перетворюється на нескінченний кругообіг справ: робота, дім, школа, уроки, готування. Але я завжди намагаюся знаходити час для нас двох, щоб нагадати собі і йому, що ми не лише батьки й партнери по побуту, а й люди, які кохають одне одного.

Тарас – керівник відділу у великій компанії. Його офіс розташований у центрі міста, у красивому бізнес-центрі з панорамними вікнами та кавовим ароматом у холі. Я не раз там бувала: то заїжджала за ним, то привозила щось забуте вдома, то просто заходила привітатися, коли була поруч. Його колеги – чудові люди, багато з них знають мене ще з тих часів, коли ми з Тарасом тільки починали зустрічатися. Дехто навіть бував у нас удома на сімейних святах. Тож я ніколи не відчувала себе чужою в його офісі.

Того вечора я зателефонувала Тарасу близько шостої. Робочий день у його компанії закінчується о п’ятій, але він, як завжди, затримався – перевіряв звіти, обговорював щось із колегами, готувався до наступного тижня. Я знала, що він буде в офісі ще годину-дві, і подумала: чому б не приїхати? Почекаю його в переговорній або в зоні відпочинку, а потім ми підемо гуляти. Погода, щоправда, була не дуже – моросив дощ, але я взяла парасолю і вирушила в дорогу, передчуваючи теплий вечір удвох.

Я під’їхала до бізнес-центру близько сьомої вечора. Дощ посилився, і я, стоячи під парасолею біля входу, набрала Тараса.

– Привіт, любий! Я тут неподалік, вирішила заїхати. Можна зайти, почекати тебе в офісі? – мій голос був легким, я навіть усміхалася, уявляючи, як він зрадіє.

Але замість звичного «Звісно, заходь!» я почула різке:

– Навіщо ти приїхала? Я ж казав, не треба приходити до мене на роботу!

Я оторопіла. Тарас ніколи не був таким різким. Так, він іноді бурчав, якщо я телефонувала в розпал робочого дня, але ввечері? Після роботи? Це було щось нове.

– Тарасе, я просто хочу почекати тебе. Я не заважатиму, посиджу в переговорній, – спробувала я згладити ситуацію.

– Ні, не заходь. Чекай на вулиці. Ти мені заважаєш, – його голос був холодним, майже чужим.

– На вулиці? Під дощем? – я не могла повірити своїм вухам. – Тарасе, ти серйозно?

– Так, серйозно. Я зайнятий, мені ніколи. Почекай у машині чи ще десь.

Я стояла біля входу в бізнес-центр, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Дощ гупав по парасолі, а в середині наростала образа. Що такого в тому, що я зайшла б до офісу? Я не збиралася влаштовувати сцени, вимагати уваги чи відволікати його від справ. Просто хотіла бути поруч. Але він буквально вигнав мене на вулицю.

Зрештою я розвернулася і пішла до машини. Сіла за кермо, увімкнула пічку, щоб зігрітися, і сиділа, дивлячись на мокре лобове скло. Я злилася, але я все ще намагалася переконати себе: може, у нього справді важливі справи? Може, я обрала невдалий момент? Але що довше я думала, то більше розуміла: щось не так.

Тарас повернувся додому близько дев’ятої вечора. Я вже приготувала вечерю, нагодувала дітей і вклала їх спати.

Усередині все кипіло, але я вирішила не починати сварку з порога. Хотіла спокійно поговорити, зрозуміти, що сталося.

– Тарасе, давай поговоримо, – почала я, коли він сів за стіл із тарілкою гарячого борщу. – Що сталося сьогодні? Чому ти так відреагував, коли я хотіла зайти?

Він зітхнув, відкладав ложку і подивився на мене з роздратуванням.

– Олено, я ж просив не приходити до мене на роботу. Це мій простір, там я працюю, а не займаюся сімейними справами.

– Але ж я не в робочий час прийшла! – заперечила я. – Вечір, сьома година, половини офісу вже немає. Я просто хотіла почекати тебе, щоб ми могли провести час разом.

– Ти не розумієш, – перебив він. – Коли ти приходиш, це відволікає. Усі починають переглядатися, шепотітися. Мені це не потрібно.

– Шепотітися? – я відчула, як червонію. – Тарасе, твої колеги знають мене сто років! Ми з тобою разом гуляли на їхніх весіллях, вони пили чай у нас удома. Що такого, якщо я зайду на п’ять хвилин?

– Це не твоє місце, Олено. Робота – це робота. Дім – інша справа. Не треба все змішувати.

Я замовкла, намагаючись осмислити його слова. Робота – не моє місце? Але хіба я не частина його життя? Хіба не нормально, коли дружина заходить до чоловіка, щоб просто бути поруч? Я згадала, як раніше він сам запрошував мене до офісу, показував нові проєкти, знайомив із новими співробітниками. А тепер я раптом стала «заважати».

– Тарасе, – тихо сказала я, – ти мене фактично виставив на вулицю. Під дощ. Ти справді вважаєш, що це нормально?

Він помовчав, дивлячись у тарілку, а потім пробурмотів:

– Я не виганяв. Ти сама вирішила приїхати. Я був зайнятий.

На цьому розмова закінчилася. Він доїв вечерю, пішов дивитися телевізор, а я залишилася на кухні, відчуваючи себе чужою у власній сім’ї.

Наступні дні я прокручувала цю ситуацію в голові. Може, я справді порушила якісь невидимі межі? Може, у сучасному світі вже не прийнято заходити на роботу до чоловіка? Я почала згадувати, як це було раніше. Моя подруга Катя, наприклад, часто заходить до свого чоловіка в офіс – він працює в банку, і вона іноді привозить йому обід або просто заходить поспілкуватися. Ніхто не робить із цього проблему. Інша знайома, Марія, розповідала, як її чоловік заїжджає до неї в магазин, де вона працює менеджером, і вони разом п’ють каву в підсобці. Це здається таким природним – бути частиною життя одне одного, зокрема й робочого.

Але, може, Тарас правий? Може, для нього робота – це той простір, куди не повинні приходити навіть найближчі люди? Я спробувала поставити себе на його місце. Він керівник, у нього велика відповідальність, підлеглі, звіти, дедлайни. Можливо, моя поява справді могла б його відволікти. Але чому тоді він не пояснив це нормально? Чому замість «Олено, давай я закінчу справи, і ми зустрінемося десь у кафе» я почула «Чекай на вулиці»?

І ще одне питання не давало мені спокою: чому він так боїться, що я зайду? Що такого може статися? Я не виглядаю як людина, якої потрібно соромитися. Мені 38, я стежу за собою, одягаюся стильно, але не зухвало. Я не з тих дружин, які влаштовують сцени чи лізуть у робочі справи чоловіка. То в чому проблема?

Щоб розібратися, я зателефонувала своїй найкращій подрузі Олі. Вона завжди вміла подивитися на ситуацію збоку і дати слушну пораду.

– Олю, ти не повіриш, що сталося, – почала я, розповівши їй усю історію.

– Справді? – здивувалася вона. – Під дощем тебе залишив? Оленко, це ненормально. Що за аргументи про «ти мені заважаєш»?

– От і я не розумію! – я відчула, як сльози знову підступають. – Може, я справді щось не так зробила? Може, тепер так прийнято – не ходити на роботу до чоловіка?

– Не вигадуй, – відрізала Оля. – Якби мій Сергій мені таке сказав, я б йому тиждень це згадувала. Це не про роботу, це про ставлення. Він тебе відштовхнув, і це ненормально. Ти ж не чужа, ти його дружина!

– Але він каже, що я відволікаю, що колеги шепотітимуться…

– Які колеги? – обурилася Оля. – Ти сама сказала, що вони тебе знають сто років. І що, тепер ти для них чужа? Подруго, тут щось не те. Поговори з ним ще раз, але серйозно. Хай пояснить, що його так напружує.

Оля мала рацію. Я вирішила, що треба ще раз поговорити з Тарасом. Але як підступитися? Щоразу, коли я намагалася підняти цю тему, він або відмахувався, або злився.

Через кілька днів я набралася сміливості і знову завела розмову. Цього разу я намагалася бути максимально спокійною.

– Тарасе, я хочу зрозуміти, – почала я, коли ми залишилися вдвох у вітальні. — Чому ти так різко реагуєш, коли я хочу зайти до тебе на роботу? Раніше ти сам мене запрошував, а тепер я раптом стала тягарем. Що змінилося?

Він подивився на мене, і в його погляді промайнуло щось дивне — чи то роздратування, чи то розгубленість.

– Олено, я ж пояснив. Робота – це не місце для сімейних зустрічей. Я не хочу, щоб ти там з’являлася. І все.

– Але чому? – я намагалася тримати себе в руках. – Що такого? Я ж не вимагаю твоєї уваги, не влаштовую сцен. Просто хочу бути поруч.

– Ти не розумієш, – він підвищив голос. – Мені треба зосередитися. Коли ти приходиш, це збиває мене з пантелику. І взагалі, це виглядає непрофесійно.

– Непрофесійно? – я відчула, як усередині все стискається. – Тарасе, я твоя дружина, а не випадкова знайома. Твої колеги мене знають, вони не подумають нічого поганого. Чи ти мене соромишся?

– Не вигадуй, – відрізав він. – Просто не приходь більше, і все.

Розмова знову зайшла в глухий кут. Я відчувала, що він щось недоговорює. Але що? Може, у нього проблеми на роботі, про які він не хоче розповідати? Чи в офісі з’явилася якась нова колега, через яку він не хоче, щоб я там з’являлася? Я гнала ці думки геть, але вони поверталися знову і знову.

Минув майже місяць, а ситуація так і не вирішилася. Я більше не намагалася зайти до Тараса на роботу, але образа залишилася. Щоразу, коли він затримується, я мимоволі думаю: що там такого, чого я не повинна бачити? Чому він так боїться моєї присутності? Я намагаюся не накручувати себе, але думки лізуть у голову.

Я кохаю Тараса. Ми разом пройшли багато: поява дітей, переїзди, фінансові труднощі. Я завжди вважала, що ми – команда. Але зараз я відчуваю, що між нами виросла стіна. І я не знаю, як її демонтувати.