«Стара» – то теща Юстина, яка все життя ґаздувала сама і зять, на її думку, мав ґаздувати, але так, як вона закомандує.

Зять впирався і взагалі нічого не хотів робити, тому їхнє обійстя й хилилося та сипалося, а в найбільш неприємні рази й дахівка тряслася від зятевих претензій.

Його дружина Олеся вирішила за краще мовчати, бо між мамою і зятем ставати не хотіла. Іван тещі не змовчував, а на Олесі теж знаходив ганж:

– Ти скільки мені дівок старати будеш? Вже дві є, ще мені третю пристарай, щоб я тут здурів з бабами.
Жінка тулила до себе дівчаток і мовчала.

Пішов би Іван жити до матері, та вдома ще двоє менших сестер, та й мати просить аби був терпиміший.

– Не можу мамо на тещу й дивитися, так вона мені своєю присутністю все нутро виїдає.

– Та всі ми знаємо, яка та Юстина на язик. Але ж у тебе вже є родина, дітей треба годувати, сину, – втішала мама.

А Юстина й своє по селу тризвонила:

– Лобуряка, добре їсти й добре спати – от що лиш вміє робити. Троє дітей. А воно лежить на дивані перед телевізором і палець об палець не вдарить. То вже мені бог зятя дав – не натішуся та не надякуюся.

Олеся ж надіялася, що на світ з’явиться хлопчик і Іван трохи заспокоїться. Але надіялася марно.

Іван все частіше і частіше ходив до Лариси, де можна було й напитися і виспатися. Лариса ні одним чоловіком не нехтувала, бо треба було в бізнесі підсобити: і чан на вогонь поставити і замішане на тепле виперти. Отак Іван там і прижився, адже та більшого від нього не вимагала, а регулярно наливала.

Ходила Івана нарозумлювати мати, ходила й голова сільради з міліцією, але Іван там навіки прижився.
Юстина і Олеся й далі ґаздували вдвох та ростили дітей.

А далі мовчазна Олеся викинула такий фортель, що мати аж рота роззявила: якось вона не прийшла додому з міста. Їздила до дитячої поліклініки з дітьми, але вночі додому не вернулася. Мати забила на сполох і вже хотіла в міліцію дзвонити, аж тут на порозі сусідська дівка передала листа.

«Мамо, я не вернуся. Буду жити з дітьми в місті».

І все! Нічого більше! О, як зарепетує Юстина та як заголосить! Отакої віддяки вона від доньки на старості літ не чекала.

– Ти ще вернешся та на колінах благатимеш!, – говорила вона доньці.

Олеся не верталася. Спочатку жила в маленькі кімнатці в гуртожитку з дітьми та працювала. Брала найчастіше нічні зміни і не цуралася жодної роботи. Завжди спокійна та виважена, вона мала добру репутацію серед колег.

На своє особисте життя давно поставила хрест, хоч вона й тридцяти не мала. Носила обручку аби ніхто не подумав, що вона ласа до когось зі співробітників.

Тоді ще давали квартири від підприємства і їй вдалося отримати двокімнатну квартиру, яка їй здавалася справжнім палацом. Хоч на роботі й бурчали, що вона отримала швидше, ніж інші, але ж у неї були малолітні діти.

Своїм дітям про їхнього батька вона ніколи не розказувала, навіть, коли ті стали дорослими. Сказала, що його не стало і все. В село вона не їздила і нікого не зустрічала знайомого в місті. Дітям про бабусю теж не розказувала і говорила, що сама є сиротою.

Олеся обрубала своє коріння і ніколи не згадувала з ностальгією, де вона виросла.

Вже будучи старшою жінкою вона вперше за багато років вирішила висповідатися та розповісти свою історію. Священник довго мовчав, а тоді сказав, що вона має відвідати власну матір.

– Її давно не стало, – сказала Олеся і вирішила більше до сповіді не ходити.

Фото Ярослава Романюка.