Залізничний вокзал зустрів нас задухою. Коли ми врешті вийшли з вагону й пересіли в старий міжміський автобус, у мене всередині все стислося від невідомості. Я намагалася дивитися у вікно, щоб відволіктися від тривожних думок, але пейзаж навколо здавався геть чужим.

Будинки мали дивну форму, з багатьма прибудовами, терасами та переходами, зовсім не схожими на наші акуратні садиби.

— Тобі недобре? — запитав Дато, помітивши, як я стискаю пальцями край сидіння.

— Просто все таке незвичне, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Будинки зовсім інші. У нас будують інакше, рівніше, чи що.

— У нас тут гори, Жанно, — він усміхнувся й обережно взяв мене за руку. — Тут кожен будує так, як дозволяє схил. Батько розширював наш дім тричі, коли народжувалися мої брати й сестри. Скоро сама все побачиш.

Я кивнула, хоча його слова не розвіяли мого страху. Я поклала голову йому на плече й непомітно для себе заснула під монотонний гуркіт мотора.

Я різко випрямилася, важко дихаючи. Чоло було вологим, а серце калатало десь у горлі.

— Мені снилася твоя родина. Вони не приймали мене.

— Ну що ти вигадуєш, — Дато пригорнув мене до себе. — Вони просто ще тебе не знають. До того ж, ми не будемо жити з ними в одному домі. Дідусь залишив мені свій окремий будинок на околиці села. Там є все необхідне. Будемо облаштовуватися самі.

— А як же твої батьки?

— Ми будемо ходити до них у гості по вихідних, от побачиш, усе налагодиться.

Ми приїхали в невелике містечко, оточене горами. Дато швидко влаштувався на роботу в місцеву лікарню — його взяли в хірургічне відділення, бо лікарів не вистачало. Мені ж запропонували місце медсестри.

Проте моє передчуття зі сну частково справдилося. Родичі Дато прийняли мене холодно. Вони сподівалися, що він одружиться з Лалі, молодою дівчиною із сусідньої вулиці, яка саме закінчувала навчання в медичному інституті в столиці. Натомість він привіз мене — жінку з іншої країни, та ще й з двома дорослими дітьми, які залишилися вдома. За кілька місяців ніхто з його великої родини так і не переступив поріг нашого дому.

— Чому вони не приходять? — запитала я одного вечора, коли ми вечеряли на веранді.

— Їм потрібен час, Жанно. Батько має складний характер, — Дато опустив очі.

Вечорами, коли Дато залишався на нічні чергування, я сідала біля вікна й чекала на дзвінки від своїх доньок. Вони виїхали за кордон за програмою студентського обміну й тепер часто телефонували мені на месенджер.

— Мамо, привіт! Як ти там? — звучав у слухавці голос старшої доньки.

— Привіт, люба. Все добре, працюю. Як ваше навчання?

— Усе нормально, здаємо тести. А як тато? Чому він останнім часом не бере слухавку, коли ми дзвонимо на домашній?

— Він… він часто зайнятий на роботі, ви ж знаєте його графік. Зателефонуйте йому пізніше на мобільний, він, мабуть, порається в гаражі.

Кожного разу після таких розмов мені ставало соромно. Я так і не наважилася сказати їм правду про те, що ми з їхнім батьком розлучилися, і що я тепер живу за тисячі кілометрів від нашого дому. Мені бракувало слів, щоб пояснити, як усе це сталося.

Я згадувала той важкий рік, коли я довго слабувала. Кілька місяців я провела в лікарняній палаті, практично не підводячись із ліжка. Колеги робили все можливе, але відновлення йшло повільно. Моєму чоловікові, Вадиму, було важко проводити зі мною багато часу — він працював на будівництві й повертався пізно. Натомість Дато, який тоді був моїм лікарем, майже не відходив від мого ліжка.

Я пам’ятаю одну дуже важку ніч. Я лежала із заплющеними очима, відчуваючи повне знесилення. Дато сидів поруч на стільці й обережно витирав хустинкою піт з мого чола. Мені було так погано, що я ледь усвідомлювала реальність. Раптом я відчула, як він узяв мою руку до своїх долонь і тихо заговорив:

— Ти маєш триматися. Обов’язково одужуй, чуєш? Я тут, я з тобою.

Тоді я вдала, що сплю, хоча всередині щось здригнулося. Це не було схоже на звичайну турботу лікаря. Коли мене врешті виписали, мої подруги з реєстратури в один голос казали:

— Жанно, тобі неймовірно пощастило з лікарем. Якби не його прискіпливість, ти б ще довго не встала на ноги.

— Я знаю, я дуже йому вдячна, — відповідала я.

Але це почуття вже вийшло за межі простої вдячності. Мені було тепло поруч із ним, я чекала його щоранку в коридорі лікарні. Це було нове, невідоме мені раніше відчуття повної захищеності, якого мені давно бракувало в шлюбі з Вадимом.

Одного дня Вадим вирішив прийти до мене в лікарню без попередження, у середині зміни. Я сиділа в невеликому кабінеті за ширмою, Дато допомагав мені розібрати важкі коробки з новими картками. Ми стояли дуже близько, він щось тихо розповідав, і я сміялася, поклавши руку йому на плече.

Двері розчинилися з гуркотом. Вадим застиг на порозі. Його обличчя миттєво змінилося. Він не став нічого запитувати.

— Я все бачу! — вигукнув Вадим, важко дихаючи. — Ти більше не повернешся в мій дім. Живи з ким хочеш.

Удома я намагалася поговорити з ним, пояснити, що між нами не було нічого такого. Але Вадим зачинився в кімнаті й відмовився навіть обідати зі мною за одним столом. За кілька тижнів постійного мовчання та звинувачень я зрозуміла, що так жити не зможу, і подала документи на розлучення. Дато, дізнавшись про це, одразу написав заяву на звільнення й запропонував мені поїхати з ним.

Моє життя на новому місці розсипалося через дрібниці. Одного ранку в реєстратурі лікарні виникла суперечка. Двоє літніх пацієнтів з ближнього села категорично відмовилися віддавати свої документи мені на оформлення. Вони голосно розмовляли своєю мовою, показуючи на мене пальцями.

— Що сталося? — запитала я в колеги, яка стояла поруч.

— Вони кажуть, що не хочуть, аби їх обслуговувала людина, яка не знає нашої мови.

Тепер я цілими днями сиділа вдома. Я навчилася готувати місцеві страви, прибирала великий будинок дідуся, але почуття непотрібності не зникало. Я знала, що родина Дато задоволена моїм звільненням. Вони сподівалися, що тепер на моє місце прийде Лалі, яка якраз шукала роботу після інституту. Думка про те, що весь цей скандал у лікарні міг бути влаштований навмисно за участі його родичів, дедалі частіше не давала мені заснути.

Одного дня я не витримала.

На кухонному столі, поруч із приготовленою вечерею, лежав невеликий аркуш паперу. Я написала лише кілька слів: «Я поїхала додому. Вибач».

Автобуси й потяги забирали дні. Коли я повернулася до свого рідного краю, мені було соромно з’являтися в місті, де мене всі знали. Я не хотіла зустрічати знайомих і відповідати на їхні запитання. Моя давня подруга запропонувала мені тимчасово пожити у її веранді в невеликому селі за тридцять кілометрів від міста. Там само, у місцевій амбулаторії, звільнилося місце і я вийшла на роботу.

Невдовзі Вадим дізнався про моє повернення. Чутки в невеликому районі поширювалися швидко.

Він не витримав наприкінці тижня. Сів у машину, приїхав до села й зупинився біля будинку моєї подруги.

— Жанно, виходь, треба поговорити, — сказав він, коли я відчинила двері.

— Нам немає про що говорити, Вадиме. Ми все вирішили ще пів року тому.

— Не вигадуй. Ти живеш у чужих людей, коли в тебе є власна квартира. Збирай речі, я приїхав забрати тебе додому.

Я подивилася на його втомлене обличчя, на знайомі зморшки біля очей. Сил сперечатися не було, та й залишатися тягарем для подруги теж не хотілося. Я мовчки зібрала свою невелику сумку й сіла в автомобіль.

Перші тижні вдома ми майже не розмовляли. Кожен займався своїми справами: Вадим ходив на будівництво, я займалася хатніми обов’язками й повернулася на стару роботу. Поступово побутові дрібниці — обговорення ремонту крана, купівля продуктів на ринку та спільні дзвінки від доньок — змусили нас знову спілкуватися.

Тепер, коли дівчата дзвонили, Вадим сам кликав мене до телефона. Нам більше не доводилося вигадувати історії про те, чому когось немає вдома. Життя почало входити в спокійне, звичне русло, хоча минулі образи все ще залишали легку тінь між нами.

Але я вірю, що ми пробачимо один одному.