.Ми з чоловіком все життя старалися аби все було, як у людей, ні більше, ні менше – такі тоді були часи.

Були у нас і гроші в банку і хата, правда, гроші потім зникли, але добре, що ми з чоловіком це пережили, бо у людей таке було, що й не перекажеш…

Сина нашого Миколу ми ростили з тим, що він буде біля нас жити і всі разом будемо ґаздувати, ми дітей будемо бавити та онуків діждемося. Все для того робили.

Але привів він невістку, Аллу… Позиркала туди-сюди, покривила носом на курячий послід, воду їй подавай до хати і кухню окремо, бо вона хоче бути ґаздинею в дому. В моєму домі…

– А звідки ти, доню, – питаю, бо видно дитина міська.

– З Олександрівки, – каже міська панна, яка через село від нас живе.

В мене мало щелепу не звело, але думаю, не мої гроші – хай син мій працює і робить те, що жінка хоче.

Щоб вирити свердловину треба добрих грошей, як і на сантехніку і саму ванну. Не злазить мій син з трактора, гарує зранку до ночі, а його дружина мені й не допомагає.

– Я тут не ґаздиня і якби мене спитали, то не треба стільки свиней тримати та коло корови горбатитися, все можна і в магазині купити.

Ну, думаю, голубко, якщо лиш один буде гроші заробляти, а ти будеш отак в хаті сидіти, то чи на довго мого сина стане.

І говорю про це з чоловіком та з мамою раджуся. Всі сходимося на тому, що сина шкода, але чоловік каже:

– Якщо чоловікові жінка мила, то він буде її слухати, якби ми не перечили.

Мама стоїть за мною, що шкода дитини, але вирішили, що почекаємо.

Знаєте, може в кіно так, що захотів ванну і вже маєш, а тут на ділі зовсім інакше – треба не лише гроші мати, але аби й спеціалісти час мали. Поки вирили свердловину, то вже задощило і не було як прокопувати на ванну. Отак рік і минув.

Чи то я так свасі натякнула, що пора б Аллі й собі роботу шукати, але невістка почала їздити в райцентр на роботу. Мені, знаєте, легше стало, бо як лежебока в хаті з дивана до кухні снує, то так і мені біжить на город помагати. А так вступилася і мої очі не бачать – серце не плаче.

Працювала вона на пекарні по змінах, а далі сказала Миколі, що не буде приїжджати, бо найняла квартиру, адже їй важко після зміни в село добратися і треба до полудня по місту ходити аби потім сісти на автобус.

– Отак будеш жити, сину, – кажу йому, – вона там, а ти тут? То що вам за така прикрість?

– Не лізьте, мамо,- каже він так, ніби я наклеп на його Аллу зводжу, а чоловік мене лиш за руку сіпає.

Поїхав він туди аби шукати роботу разом з нею. Як вже там було – не знаю, бо не говорив, але приїхав сам на вихідні і забрав їхні речі, бо вже має постійну роботу.

Ой, добре, коли жінка чоловіком керує, але треба ще добре покерувати…

Знову син приїхав, та мені аби я дала яку гуску та сала.

– А що таке сину?, – питаю, а в душі такий усміх!

– Та дорого, мамо, і хату знімати, і їсти щось треба, а поки не стає.

Ну, в доброї жінки би стало, але що ж – даю все, що каже, бо не буде ж мені дитина голодувати, коли в погребі всього доволі.

Далі Аллі стало мало райцентру і вона захотіла до області перебратися, бо там більші зарплати, але ж і видатки більші! – ніхто не слухає.

Закомандувала Алла вкласти гроші в новобудову. А то якраз той 2014, коли мудрі люди гроші притримували, а ми всі позбирали гроші, що з її боку, що з нашого і всі до копійки їм віддали. Ні квартири, ні грошей.
Вертатися до нас Алла не захотіла, а до неї вже Микола йти не хотів.

Мій син женився вдруге, а про неї я не знаю і знати не хочу – не вміла пошанувати доброго чоловіка, то хай кусає лікті. А ми онуків бавимо зі старим та богу дякуємо аби не гірше.

Фото Ярослава Романюка.