Тихий ранок у міській квартирі. Лише легкий шурхіт щітки, якою я обережно змахувала пил із книжкових полиць, поки Олексій ще спав.

Промені вранішнього сонця пробивалися крізь щілини у жалюзі, виграючи на мільйонах пилинок, що гойдалися в повітрі. Я затамувала подих, намагаючись не чхнути – не хотіла його розбудити.

На кухні вже гуділа кавоварка, наповнюючи квартиру бадьорим ароматом. Я поставила пательню на вогонь. Сьогодні буде яєчня з помідорами й тости із сиром, як любить Олексій. Олія зашкварчала, коли я обережно розбила яйця, стараючись не пошкодити жовтки. У цей момент із спальні долинув шурхіт – Олексій прокидався.

«Доброго ранку, люба», – я повернулася до нього з усмішкою, коли він, потягуючись, увійшов на кухню. Його скуйовджене волосся й заспані очі викликали в мене розчулення.

«Ммм, пахне неймовірно», – він підійшов, обійняв мене за талію й притулився до моєї шиї. Його подих був теплим і з легким м’ятним ароматом – він завжди чистив зуби одразу після пробудження.

Поки він сідав за стіл, я швидко поправила скатертину, що з’їхала набік, і поставила перед ним тарілку з ідеальною яєчнею, де жовтки залишилися цілими, як він любив.

«Дякую, сонечко», – він усміхнувся, беручи виделку.

Я спостерігала, як він їсть, помічаючи кожну зморшку біля очей, коли він мружився від задоволення. У ці моменти я відчувала себе щасливою – мій світ обертався навколо цієї людини. Коханої людини!

Після сніданку Олексій пішов у душ. Я взялася за звичну ранкову рутину. Спершу застелила ліжко, ретельно розправляючи простирадла, збиваючи подушки, поправляючи покривало.

Потім – ванна. Я протерла дзеркало, на якому залишилися бризки води після його гоління, зібрала з підлоги мокрий рушник, який він, як завжди, забув повісити. Розвісила чисті рушники.

Коли він вийшов зі спальні, уже вдягнений у свіжу сорочку, я саме закінчувала пилососити килим у вітальні.

«Ти сьогодні гарно виглядаєш», – сказав він, поправляючи краватку перед дзеркалом.

Я усміхнулася. Він завжди казав це перед важливими зустрічами, ніби потребував додаткової підтримки.

«Дякую. Успіху на презентації», – я підійшла, поправила вузол краватки й чмокнула його в щоку. Його одеколон пахнув лісом і чимось теплим – я вибрала цей аромат для нього на минулий день народження.

Після того, як він пішов, квартира занурилася в тишу.

Я закінчила прибирання, а потім сіла за комп’ютер – треба було завершити фріланс-проєкт, який я взяла, щоб хоч трохи поповнити наш бюджет. Працюючи, я не помітила, як сплив час, і лише дзвінок телефону вирвав мене з потоку думок.

«Привіт, люба, – пролунав голос Олексія. – Слухай, сьогодні після роботи до нас завітають хлопці. Можеш щось приготувати?»

«Звісно», – відповіла я автоматично, хоча в голові вже прокручувала список справ: треба сходити в магазин, краще прибрати у вітальні, приготувати вечерю… «Дякую, ти найкраща! Люблю тебе!» – він кинув слухавку, навіть не спитавши, як мої справи.

Магазин, готування, останні штрихи прибирання – усе злилося в один безперервний потік дій.

Коли у двері подзвонили, я саме ставила на стіл салатницю з моїм фірмовим цезарем.

«О, тут так чисто! – першим зайшов колега Олексія, Ігор. Він оглянув квартиру зі схваленням. – У вас, Олексію, прямо як у готелі – жодної пилинки!»

Олексій самовдоволено всміхнувся:

«Так, квартира гарна – пил майже не осідає».

Я розгублено застигла з тарілкою в руках. Ці слова прозвучали так несподівано, отаке за мою копітку працю? Наче сніг на голову. Невже він справді думає, що чистота в нашому домі – це якесь диво, а не результат моїх щоденних зусиль?

«Олексію», – я поставила тарілку на стіл із легким стуком. – Ти серйозно?

Він обернувся до мене зі здивованим поглядом:

«Що? Про що ти?»

«Ти справді вважаєш, що пил у нас «не осідає» сам по собі?» – запитала я, усміхаючись.

У кімнаті запала ніякова тиша. Гості перезиралися, відчуваючи напругу.

«Ну… я просто хотів сказати, що в нас чисто», – Олексій розгублено знизав плечима.

«Чисто, бо я щодня прибираю! – мій голос тремтів від хвилювання. – Я прокидаюся раніше за тебе, щоб усе встигнути до твого пробудження. Я мию підлогу, поки ти в душі. Я витираю пил, поки ти дивишся футбол. І ти цього навіть не помічаєш?!»

Олексій дивився на мене широко розплющеними очима. Я бачила, як його розум намагається осмислити цю інформацію. Ігор та інші гості ніяково переступали з ноги на ногу.

«Я… я не думав про це, – нарешті видавив він. – Мені здавалося, що в нас завжди чисто».

«Бо я це роблю, щоб тобі так здавалося! – сказала я, відчуваючи, як сльози підступають до очей. – Ти навіть не уявляєш, скільки часу й сил іде на те, щоб підтримувати цей порядок!»

Олексій підійшов до мене. На його обличчі було щире каяття.

«Вибач, – сказав він, винувато всміхаючись. – Я справді не замислювався. Я… просто сприймав це як належне».

Він узяв мене за руки. Я відчувала, як тремтять його пальці.

«Я буду кращим, – сказав він, притискаючи мене до себе. – Справді. Відсьогодні я допомагатиму».

Ігор кашлянув:

«Може, ми… е-е-е… перенесемо нашу зустріч?»

Олексій навіть не обернувся:

«Так, хлопці, вибачте. У нас тут… сімейний момент».

Коли гості пішли, ми сиділи за кухонним столом, і Олексій дивився на мене новим поглядом – із розумінням.

«Розкажи мені, – тихо сказав він. – Розкажи, що ти робиш щодня. Я хочу знати».

І я розповіла. Про ранкове прибирання, поки він спить. Про те, як я збираю його шкарпетки по всій квартирі. Про плями від зубної пасти на дзеркалі, які я витираю щодня. Про те, як я знаю, де лежить кожна річ у цьому домі, а він навіть не знає, у якій шафі рушники.

Він слухав, і його обличчя поступово змінювалося. Вперше за весь час нашого спільного життя він справді бачив мене – не просто дівчину, яка завжди всміхається й усе встигає. Він побачив у мені живу людину, яка втомлюється, яка витрачає свої сили й час на те, щоб наш дім був затишним.

«Я винен, – зітхнув він нарешті. – Я ніколи не думав про це. Для мене це було як… ну, як щось само собою зрозуміле».

Я кивнула, відчуваючи, як напруга поволі відступає.

«Від завтра все зміниться, – він узяв мою руку й поцілував долоню. – Я обіцяю».

І він дотримав слова.

Наступного ранку я прокинулася від звуку води на кухні. Олексій, у піжамі й із розкуйовдженим волоссям, намагався приготувати сніданок.

Яйця підгоріли, тости підсмажилися лише з одного боку, а кава виявилася надто міцною. Але коли він поставив переді мною цю кумедну тарілку з гордістю дитини, яка вперше щось зробила самостійно, я відчула, що це найсмачніший сніданок у моєму житті.

Минуло кілька місяців.

Олексій досі не вміє ідеально прасувати сорочки, іноді забуває витерти раковину після гоління, а його спроби пилососити більше схожі на гру в хокей. Але тепер він помічає.

Помічає, коли я втомлена, і сам миє посуд. Помічає, коли треба протерти підлогу, і бере швабру. Помічає, що чистота в домі – це не диво, а праця. Наша спільна праця.

А вчора ввечері, коли ми разом мили посуд після вечері, він раптом сказав: «Знаєш, а пил у нас справді швидко осідає. Треба завтра протерти полиці».

Я розсміялася й обійняла його. У цей момент я зрозуміла, що кохання – це не лише романтика. Це ще й спільне витирання пилу, який він весь цей час бачив. Просто раніше не знав, що той пил не зникає сам по собі.