Коли б спитали, який мій найкращий спогад про зиму, то я б сказала: той, коли крізь сон чую глос мами й тата:

– Дорогу замело, хай в школи не йде, бо вчительки й так не буде, чим доїде.

І мені стає так тепло-тепло під ковдрою, щастя розливається від п’яток до маківки. І я знову міцно засинаю, щоб прокинутися від лагідного дотику бабусі:

– Кінську голову виспиш, захолоне вже все в печі, треба гарячого поїсти.

Я виходжу на вулицю, а там снігу просто вище голови, десь далеко вже чути перші захоплені вигуки інших школярів, яким так само сьогодні дуже пощастило і ми цілий день прокидаємо тунелі та будуємо замки.

Далі мокрі і голодні продираємося додому.

– Господи! Ти що в снігу купалася?, – бабуся витрясає сніг у мене з чобіт, – чекай-чекай, я матері твоїй все скажу.

Але я вже не чую, бо сиджу на печі, яка ще зберегла вранішнє тепло, то моя схованка, можна скрутитися біля комину і тоді ніхто навіть не бачить, що ти в хаті і можна почути багато цікавих розмов.

Ввечері піч знову набирається тепла, бабуся розказує, що я цілий день борсалася в снігу, нікого не слухаю і як заслабну, то вона знає одне лікарстві – різку.

– А якби був хлопець, – каже бабуся і мама ніяковіє, – а то дівчина! Всі її собаки на вулиці знають.

Мама час від часу підходить до печі і торкається мого чола, в той час, як тато і бабуся оглядають мої чоботи. Тато переживає чи не розклеїлися, а бабуся каже, що поставить до братури, аби на ранок висохли.

– Лиш не як мої, – каже тато, – що підошва там і лишилася.

– Ой, синочку, – сплескує бабуся руками, – то я забула витягнути ще звечора, але коло хати ще в них можна ходити, а тій кірзаки з кучі знайди та даси, бо то така дівчина, що їй взуття не настачишся! І в кого вона така?

Бабуся натякає на маму, бо ж мама – невістка.

Далі дорогу прочистять, ми будемо йти по вулиці і час від часу хтось когось буде занурювати в пухкий сніг, за сміхом і вереском не чуєш, як крижинки залітають тобі за спину.

– Знову мокра?, – бабуся сплескує руками і відправляє мене на піч, наче на заслання, – я все батькові розкажу, хто таку дівчину заміж візьме? Другого такого, як мій син ще пошукати треба, що на матері твоїй женився, а ти вся в неї…

От якби все вернути… Печі давно вже нема, робили більшу кухню і її розібрали, до бабусі я ходжу ставити свічку, дякую за теплі чоботи, які я взувала і вони гріли мене аж до самої школи, попри те, що туди набиралося снігу.

Знаєте, я розкрила її секрет тільки тепер. Думала, що вона на мене бурчить, бо такий характер має, але тепер я бачу, що вона це робила аби батьки мене й справді не сварили за відклеєні підошви, загублені всоте рукавиці, продерті рейтузи від ковзанки…

Мої батьки не мають клопоту з моїми дітьми, бо вони не ходять на вулицю, а сидять в телефонах. Ми рідко приїжджаємо, бо ж робота і школа, і клопоти, і ще купу всього.

Розумієш, щоб хтось поспав, то маєш ти раніше встати і все зробити та не чекати на вдячність тут і зараз. Вона колись прийде, але з часом в теплих спогадах і відблиску свічки. Дякую, мої рідні, за найкращу у світі Зиму!

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота