Цю історію ця поважна пані розказала мені, як на духу. Таке часто буває в потязі, коли віриш, що ніколи більше цю людину не побачиш, наче відстань забере цю сповідь і розвіє по шпалах. Тільки от заковика в тому, що я знала продовження цієї історії і лише питанням для мене було одне – чи розказати їй правду?

Потяг рушив, нарешті всі всілися і роззирнулися, замовили чаю і перезнайомилися в купе. Мені пощастило їхати лише вдвох з цією жінкою в купе, чи то люди спізнилися чи що, але всю дорогу ми мали бути одні, правда, я виходила швидше, але все одно це добрий шмат дороги.

Замовили чаю і представилися. Ніна Тимофіївна була колишньою вчителькою сімдесяти одного року, дуже інтелігентною та доброзичливою. Казала мені «дитинко», а це в сорок сім дуже навіть приємно.

За чаєм почалася наша розмова, хто звідки родом і більше говорила Ніна Тимофіївна, видно було, що дуже мало спілкується в своєму оточенні чи просто хотіла побідкатися.

– Не маю я онуків, Вірочко, – казала вона мені, – і за що мені це, не розумію.

Тільки після закінчення її розповіді я зрозуміла чому. Але не будемо забігати наперед.

– Важко мені було, дуже важко, матері не стало рано, я ще в школі вчилася, а її завжди в голові паморочилося, – почала вона свою оповідь.

Ніна була в дев’ятому класі, коли матері раптово не стало, тоді не вміли таке лікувати і вона залишилася в однокімнатній квартирі сама. Батька у неї не було, мати ніколи про нього не розповідала, а Ніна й не питала, бо тоді мати хмурніла, а вона не хотіла її засмучувати.

Коли постало питання, куди ж дівчинку діти, то класна керівничка взяла її до себе.

– Любов Дмитрівна мене прихистила, у неї самої не було дітей і вона вважала своїм обов’язком піклуватися про своїх учнів.

Ніна була вдячна вчительці, дуже вдячна, та не просто прихистили дівчинку і годувала її, вона й дала їй гроші на першу пору, коли та вступила вчитися в велике місто.

– Візьми, Ніно, – казала Любов Дмитрівна, – там дівчата будуть гарно одягнені і ти маєш так само за модою дивитися, щоб бути, як усі.

І Ніна гроші взяла, вони їй дуже пригодилися, бо й справді, міські дівчата були гарно одягнені, а вона хоч і з містечка, хай і малого, дуже відрізнялася від них. Далі вчителька запропонувала аби її квартиру задавати і теж були б гроші для Ніни, та радо погодилася. Вчителька регулярно пересилала їй гроші, бо Ніна все менше і менше приїздила. Вона закохалася.

– За ним всі дівчата бігали. А він мене вибрав, – очі в Ніни Тимофіївни засвітилися радістю, – Він міський хлопець, батьки поїхали на курорт і він запросив мене до себе послухати платівки. Там все й сталося.

Ніна зрозуміла, що чекає дитину. Але хлопець почав її уникати, а далі сказав, що дасть їй гроші, тільки б вона йому світ не зав’язувала.

– Так його матір йому сказала, – пригадувала жінка.

І ось вона приїжджає до своєї вчительки, розгублена і роздавлена, не знає, що й робити.

– Ніночко, – сказала Любов Дмитрівна, тільки не роби мою помилку. Я ж теж була на твоєму місці. Не хотіла батьків соромити от і наважилася. Відтоді дітей мати не могла і нікому не хотіла світ зав’язувати, мама мені так і не пробачила, я поїхала з дому на інший край країни, але не втекла від совісті. Вирішила, що буду допомагати дітям, і тобі поможу. Буду няньчити дитину, тільки не роби дурниць.

Ніна погодилася і привела на світ сина. Вчителька дотримала слова і допомагала їй, бо вже й на пенсію вийшла, могла сидіти з онуком, в якому душі не чула.

Ніна повернулася на навчання, Владислава вона більше не бачила до закінчення навчання і отримання диплому.

А одного дня вона його зустріла, гарний і впевнений в собі, він наче подорослішав, виявилося, що він був за кордоном, батьки постаралися, а на постійне проживання потрібна дружина і він приїхав одружитися.

– У нас син, – тихо сказала Ніна.

– Тоді все вирішено, – сказав Владислав, – одружимося.

Вона була дуже щаслива, дякувала старій вчительці за допомогу і поїхала з чоловіком за кордон, там ще у неї на світ з’явилася донечка.

Але через два роки молоді вернулися в Україну, бо світ ділився і зв’язки батьків вже не мали ваги. Зате залишилися в Україні, чоловік пішов по кар’єрній драбині, а вона вчителювала і виховувала дітей.

– А потім до мене приїхала Любов Дмитрівна, ми так гарно провели час, правда, вона захотіла лишитися, але як я могла її в себе залишити, коли й діти і чоловік при статусі, він би не зрозумів. Звичайно, що я поїхала на поминки і все організувала, всіх наших запросила, згадали її. Добра була жінка.

На мить вона затихла, а мені подих перехопило, бо я не могла повірити, що такі збіги бувають.

– І знаєш, Вірочко, все у мене було добре, все. Тільки от діти, чомусь їм не щастить. Синові вже п’ятдесят, а він навіть не думає женитися, донька хотіла мати дітей, скільки грошей ми витратили аби вона мала дитинку, але все дарма. Їй сорок вісім, наче й дім є, машина, робота гарна, а чоловіка біля неї нема. От їду від неї, бо вона аж в Києві живе, але не каже аби я лишалася в неї. Та й я не хочу нав’язуватися, у кожного свої плани, що я не розумію?

Я мовчала. Справа в тому, що я знала цю історію, але її завершення.

Так вже сталося, що мої батьки жили біля Любові Дмитрівни, вона була доброю жінкою, навіть, казали, що вона мене інколи няньчила.

Мама розказувала, що вони їй купували продукти і відвідували, але раптом Любов Дмитрівна сказала, що збирається до доньки.

– Моя Ніночка вернулася, вона мене й догляне, – казала їм, – Так, що прощайте мої любі, в разі чого буду вам телефонувати.

Батьки якраз мали відпустку і побажали їй щасливої дороги. Коли вони вернулися через два тижні, то й не думали йти до сусідки, адже були певні, що її нема. А якось серед ночі почули шурхіт, тато виглянув в коридор і побачив, як відкрилися двері в сусідки навстіж. Звичайно, що подумали, що хтось забрався, викликали тоді ще міліцію. Коли ті приїхали, то виявили записку на столі «Нехай тобі вернеться все сторицею». Адресата не було вказано, а далі вже заметушилися з церемонією. Коли Ніна приїхала, то я вже й не знаю чи батьки передали їй це послання, але між собою шепотілися, що часто чути було якісь кроки на сходовій. Далі мама наполягла аби ми переїхали в інше місто, не хотіла там жити.

І ось все збігається. І Ніна переді мною, і я, яка знає теж цю історію. Питання – чи сказати їй? Я не знала чи варто ворушити минуле.

Ніна теж мовчала, а тоді й каже:

– Отак поговорила з тобою і мені здається, що я тебе знаю. Дивно, правда?

І вона так на мене глянула, мені на мить здалося, що вона мене впізнала і так само добре знає й про записку.

Я попрощалася з нею і нічого їй не сказала, інколи слова зайві, коли говорять знаки долі. Хіба ні?

Автор Ксеня Ропота