Село, куди перебралася на постійне проживання Оксана, було напрочуд мальовничим. Озеро виблискувало на сонці, ліс шумів за пагорбом, а повітря здавалося особливо легким. Вона довго шукала місце, де могла б оселитися душею, і коли побачила цей куточок, одразу зрозуміла: це воно.

– Я, коли будинок купувала, не стільки на сам дім дивилася, скільки на місце, – пояснювала сусідам. – Хату можна і перебудувати, і підремонтувати. А ось озеро та ліс купити вже не вийде. Хочу більше часу проводити на природі, дихати чистим повітрям, щоб кожен день починався з вдячності.

Її щирість одразу сподобалася місцевим. Особливо зацікавилися нею двоє давніх друзів — Андрій та Микола. Обоє у зрілому віці, з досвідом і спокоєм, який приходить із роками. Андрій був корінним мешканцем, знав кожну стежку, кожну легенду. Микола — приїжджий, але давно вже свій: колись приїхав молодим агрономом, закохався в місцеву дівчину, і залишився назавжди.

Тепер вони жили самі. Діти навідували їх на свята, а будні ділили між собою — город, рибалка, вечори на ґанку. Колись дали одне одному слово: не сваритися, не змагатися, просто бути поруч.

Та з появою Оксани їхні дні набули нового кольору. Її хата на околиці ожила: ремонт, нові теплиці, альтанка, квіти. Вона не просто оселилася — вона вдихнула життя в простір навколо.

– Ну й жінка, – жартував Андрій. – Теплиць дві поставила. Чи не на нас городину садить зібралася?

– А може й на базар возитиме, – підхоплював Микола.

– Побачимо, як вийде, – усміхалася Оксана. – Одна теплиця – під помідори, друга – під огірки. А там ще подумаю. Може, й полуницю спробую.

Сусіди із цікавістю поглядали на її подвір’я. Бабусі казали, що в селі саме таких активних людей не вистачає — не просто господарів, а тих, хто створює затишок.

Вечорами Оксана запрошувала сусідів на чай до альтанки. Андрій та Микола стали частими гостями. Вони звикли, що їхні дні тепер не минають без розмов із нею — легких, щирих, теплих.

І саме тоді, непомітно для себе, кожен із них почав залицятися — тихо, обережно, потайки один від одного.

Андрій приносив яблука зі свого саду, ретельно вибираючи найкращі. Казав, що вони особливо солодкі, бо ростуть на старому дереві, яке ще його батько садив. І залишав їх на лавці біля альтанки, ніби випадково.

Микола ж якось приніс баночку меду — «від своїх бджіл, перший збір». А потім ще варення, а потім — невеличкий букет польових квітів, який сам зібрав дорогою. Він не говорив багато, але його очі світилися, коли Оксана дякувала.

Кожен думав, що інший просто ввічливий. Але серце підказувало інше.

– Вона усміхається, коли я приношу яблука, – думав Андрій. – Може, це знак?

– Вона довго тримала мій букет у воді, – міркував Микола. – Значить, не байдуже.

І хоча вони не говорили про це одне одному, кожен почав помічати дрібниці: як друг довше затримується біля Оксани, як приносить щось смачне, як допомагає з дровами.

Андрій одного разу навіть написав короткий вірш і залишив його на столі в альтанці, під чашкою. А Микола, дізнавшись, що Оксана любить троянди, посадив кущ біля її паркану — мовляв, «для краси».

Оксана ж поводилася природно. Вона бачила їхню увагу, але не грала на цьому. Вона була щирою з обома — і в цьому була її сила.

– Оце характер, – захоплювався Микола. – І скромна, і весела, і працьовита.

– Так, – зітхав Андрій. – Така людина робить життя світлішим.

Одного вечора, коли Оксана затрималась у місті, Андрій і Микола випадково зустрілися біля її воріт. Кожен тримав щось у руках — Андрій приніс гілку жасмину, Микола — баночку варення.

– Ти теж… – почав Андрій.

– Ага, – відповів Микола. – Виходить, ми обидва не байдужі.

Вони довго мовчали, сидячи на лавці. Потім Андрій сказав:

– Ми ж дали слово — не змагатися. Може, хай усе йде, як іде. Якщо їй хтось із нас до душі — вона сама скаже.

– Головне, щоб їй було добре, – погодився Микола. – А ми поруч. І не вороги.

На початку весни Оксана влаштувала гостину. Прийшли друзі, принесли подарунки — квіти, мед, варення. У хаті пахло свіжою випічкою, лунали жарти, а за вікном вже зеленіла трава.

А згодом приїхали її подруги та сестра Олена. Схожість між сестрами здивувала всіх — здавалося, що вони близнючки.

Та й характер у Олени був схожий: спокійна, доброзичлива, з тією ж внутрішньою теплотою.

– Оленка в мене молодша, – усміхалася Оксана. – Може, й вона тут залишиться, як я.

Друзі, повертаючись додому, довго обговорювали гостей. І знову зійшлися на тому, що життя в їхньому селі стало цікавішим, глибшим, теплішим.

А нічого більше й не треба — трохи тепла, трохи доброти, щирих людей поруч. І тоді навіть тиша під місячним сяйвом здається святковою.