Цієї зими взявся мій чоловік господарювати, бо я два тижні з ліжка встати не могла. Досі бурчав на мене, що я його гроші тринькаю, а тут взявся лад наводити та мене вчити. Лежу я, ковдра до самого підборіддя, у голові гуде, а Василь навколо ходить, папірцями шелестить. Погляне на мене, зітхне тяжко, ніби я не на застуду злягла, а спеціально іспит йому влаштувала.

— Ну що ти, Надійко, — каже він, розкладаючи на столі квитанції. — Ти лежи, не сіпайся. Я ж не безрукий. Зараз усе розрулю. І в магазин збігаю, і рахунки ці твої закрию. Не годиться пропускати оплату, не люблю я таке. Ти тільки скажи, де в тебе гроші на господарство лежать, бо я в твоїх заначках ніколи не розбирався.

Я йому слабким голосом пояснила, що в тумбочці, у синій коробці з-під печива. Він туди зазирнув, хмикнув, перерахував купюри два рази. Бачу — брови вгору полізли.

— Ого, — каже, — це ми стільки за опалення відвалюємо? А за воду? Ми що тут, басейн щоночі набираємо? Надійко, ти бачила ці цифри? Це ж грабунок серед білого дня!

Я мовчу, бо сил сперечатися немає. Тільки очі заплющила, а він уже калькулятор дістав. Клацає кнопками так завзято, аж стіл дрижить.

— А машина? — раптом як вигукне. — Я глянув, скільки на страховку та гараж пішло за цей місяць. Надіє, нам ту машину продати треба. Від неї одні збитки. Стоїть у гаражі, іржою береться, а гроші їсть, як не в себе. Ну скажи, навіщо вона нам? На пенсії живемо, кожну копійку рахуємо, а тут — залізне одороболо під боком. Продамо, купимо щось простіше, або взагалі на таксі будемо їздити, дешевше вийде.

Мене аж пересмикнуло. Яка там «простіша»? Як весна прийде, на чому ми розсаду на дачу потягнемо? На таксі? Та водії злякаються тих моїх ящиків з помідорами. Але сперечатися не стала, тільки кивнула ледь-ледь. Думаю, хай повоює з реальністю, воно корисно іноді.

Пішов мій Василь у магазин. Повернувся через годину, розхристаний, шапку на потилицю зсунув. Сумки на підлогу — гуп! Чую, на кухні шарудить, банками брязкає.

— Надійко, ти уявляєш, які ціни? — заходить до кімнати, розмахуючи чеком, довгим, як рулон шпалер. — Я начебто нічого зайвого не брав. Хліб, молоко, ковбаски трохи, масла пачку… А пів коробки з-під печива як корова язиком злизала! Я не розумію, як ти раніше вкладалася в бюджет? Ти що, якісь заклинання знаєш?

— Та як… — шепочу. — Акції шукаю, на ринок ходжу до знайомих молочниць. Воно потроху і збирається.

— Ой, ринок… Там обважать і не помітиш! — відмахнувся він. — Але я от що помітив, поки чеки вивчав. Слухай сюди. Чому ми за квартиру платимо за вісьмох людей? У нас же три кімнати, а живемо ми вдвох! Чого це Юля з дітьми тут прописана? Вона ж у свекрухи на квартирі, там місця повно. А Оксана з Ігорем? Навіщо вони ту квартиру знімають, гроші чужим людям віддають, якщо в нас прописані? Могли б тут жити, то й платили б обґрунтовано. А так виходить, що ми за повітря платимо! Де справедливість, я тебе питаю?

Василь так розпалився, що аж обличчя почервоніло. Дістав телефон, мабуть, вирішив порядок у родині навести за один вечір.

— Зараз я Юлі подзвоню, — бурчить. — Хай пояснить, як так можна. Ми тут на ікру до свята збирали, а воно все в труби вилітає через ту прописку.

Я тільки зітхнула. Чую, як він у коридорі розмовляє. Голос спочатку такий командний, як у генерала на параді.

— Юлю! — кричить у слухавку. — Привіт, доню. Слухай, я тут бухгалтерією зайнявся, поки мама хворіє. Скажи мені, золота моя, ви ж у Вікторії Степанівни живете? Допомагаєте їй? Ну то чого ви в нас досі в квитанції фігуруєте? Нам за вісьмох нараховують! Ми ж так по світу підемо з вашою мамою.

Тиша. Мабуть, Юля там щось розповідає. Василь потроху стишує тон.

— Та ні… та я ж не про те… Звісно, я пам’ятаю, що ви хотіли, аби онуки до цієї школи ходили… Та я просто запитав. Ні, мама нічого не казала, це я сам… Та приїжджайте, звісно. І Вікторію Степанівну беріть. Чекаємо. Бувай, доню.

Поклав слухавку, сопе. Постояв хвилину, чухає потилицю. Потім набрав молодшу, Оксану. Тут уже голос був не такий бойовий, швидше невпевнений.

— Оксанко? Як ви там? Ігор роботу не змінив ще? Слухай, я тут рахую витрати… Ви ж квартиру знімаєте, платите за неї купу грошей. Може, повернетеся до нас? Місця вистачить, он дві кімнати гуляють. А то ми за вас тут платимо за комуналку, а ви там чужому дядьку віддаєте. Нелогічно якось.

Я затамувала подих. Оксана в нас дівчина з характером, за словом у кишеню не лізе.

— Тату, ти що, знову за старе? — чути було навіть мені з кімнати. — Ми ж домовилися ще три роки тому. Ігор хоче бути господарем у своєму домі, нехай і найманому. Ви ж самі казали, що від нас голова болить, коли діти малі були. Тобі спокій треба, мамі тиша. Що сталося? Грошей не вистачає? Ми допоможемо, не треба через це нас додому затягувати.

Василь якось одразу знітився, плечі опустилися.

— Та ні, все в нас є… то я так, до слова… Мама просто прихворіла, я за господарство взявся. Заїжджайте, сумуємо ж. Давай, цілую.
Зайшов він до мене, сів на край ліжка. Дивиться в одну точку. Калькулятор так і лишився на столі, вимкнений.

— Ну що, реформатор? — питаю тихо. — Коли машину продавати будемо?

— Та хай стоїть… — махнув він рукою. — Може, ще знадобиться. А з квартирою… ну, мабуть, ти права, що мовчала. Вони ж діти. Не будемо ми їх виписувати в нікуди. Хай уже буде, як є. Тільки от на ікру червону я таки не викрутив. Витратив усе на ті продукти в супермаркеті, ще й з картки довелося зняти трохи. Соромно якось, Надіє. Хотів як краще, а вийшло, що я за тиждень твій місячний бюджет розбазарив.

Як я одужала, то приїхали всі: і Юля з чоловіком, і Оксана з Ігорем, і онуки. Квартира за кілька хвилин перетворилася на вулик. Онуки стрибали на дивані, тягали за хвіст нашого сонного кота, розказували про шкільні свята. Я вже трохи оклигала, вийшла до них у халаті, тепла така, домашня.

Василь сидів у своєму кріслі, онук малий у нього на колінах намагався вуса крутити. Дід тільки мружився задоволено.
Діти натягали пакетів — і техніка якась дрібна, і плед мені новий, м’який-м’який. А Оксана дістає з сумки великий пакунок, а там — і баночка ікри, і сьомга в нарізці, і якісь сири дорогі, що ми самі ніколи б не купили.

— Це вам до столу, — каже Ігор, зять наш. — Ми знаємо, що ви любите такі штуки, а самі завжди економите.
Василь якось дивно закашлявся, відвернувся до вікна. Бачу — очі вологі стали.

— Ох і діти в нас, — шепоче він мені пізніше на вухо, коли всі вже сіли чай пити. — А я на них бурчав. І за прописку ту згадував… Який же я старий дурень, Надійко. Ти молодець, що мене не слухала всі ці роки. Хай воно все лишається, як є. Я в твої справи більше ні ногою. Ти тільки одужуй зовсім, бо я без тебе тут або все майно розпродам, або збанкрутую за два тижні.

Ми сиділи на кухні, коли гості вже почали збиратися. Юля з чоловіком їхали до своєї свахи, Оксанині друзі чекали. У квартирі знову стало тихо, тільки годинник на стіні цокав. Василь підійшов до вікна, дивився на вогні міста.

— Знаєш, — каже, не повертаючись. — А воно й добре, що ми вдвох лишаємося. Тісно нам було б усім разом. А так — наче й разом усі, і ніхто нікому на ноги не наступає. Свобода, Надіє. Вона, мабуть, і коштує тих грошей, що ми за зайві метри в платіжках дописуємо.

Я підійшла, обняла його ззаду за плечі.

— Головне, що ми ще можемо їм допомагати, хоча б так, — кажу. — Поки ми сильні, поки маємо цей дім, їм є куди повертатися. Це ж і є сім’я.

Василь тільки зітхнув глибоко і накрив мою руку своєю.