Мовчанка за столиком затягнулася, думаю, майбутній зять вже пожалкував, що вибрав таке затишне місце, бо в повітрі було чутно лиш невдоволене сопіння його матері, Тамари.

Моя донька, Наталка, як завжди, застрягла десь у заторах. Вона в мене така — намагається встигнути все на світі, а потім летить стрімголов.

Я сиділа навпроти Тамари Степанівни. Поруч із нею вмостилася її донька, Ліля. Ох і дівчина — губи надуті, погляд такий, ніби їй тут усі винні за сам факт її присутності. Тамара Степанівна теж не випромінювала радості. Вона розглядала мене так, наче я прийшла просити в неї милостиню, а не обговорювати майбутнє наших дітей.

— Юрку, ну скільки можна чекати? — процідила Ліля, перебираючи пальцями серветку. — У мене взагалі-то плани були на вечір, а ми тут сидимо, на годинник дивимося.

Юрко тільки зітхнув. Він хлопець терплячий, добрий, але видно було, що йому ніяково.

— Лілю, заспокойся. Наталя вже під’їжджає, вона ж казала, що там корки на мосту.

Нарешті забігла Наталка. Щоки червоні, волосся трохи розпатлане, але посміхається — на весь зал світло від неї.

— Ой, вибачте! — вона ледь не впала на стілець поруч із Юрком. — Там просто жах що робиться, маршрутки стоять, таксі не їдуть. Добрий вечір усім!

Я бачила, як Тамара Степанівна підібгала губи. Знаєте, такий жест, коли людина вже все про тебе вирішила, ще не почувши жодного слова.

— Я взагалі не розумію, куди ви летите?, — раптом видала Тамара, навіть не глянувши на мене. — Юрку, ви ж тільки інститут закінчили. Яка сім’я? Вам би про роботу думати, на ноги ставати. Де ви жити будете?

Юрко накрив руку Наталки своєю.

— Мам, ми це вже сто разів обговорювали. Ми любимо одне одного. Ми обоє працюємо, гроші на оренду маємо. Навіщо чекати?

— Навіщо переплачувати чужим людям? — втрутилася я. — У мене квартира велика, три кімнати. Живіть у нас, місця вистачить, і гроші на своє збиратимете.

Тут Тамара Степанівна нарешті ожила. Очі блиснули так недобре.

— Ну, звісно. Щоб мій син у приймах жив? Ні, я вважаю, що треба спочатку подивитися, чи ви взагалі разом хоч місяць протримаєтеся в побуті, а тоді вже штампи ставити. Куди цей поспіх?

Весілля вони все одно відгуляли. Не пишне, але душевне. Молоді відразу з’їхали на орендовану однокімнатку. Я до них часто не потикалася — знаю, що молодим треба свій простір. Але іноді заходила, приносила щось смачненьке.

Минуло місяці два. Заходжу я якось до них, двері були не замкнені, чую — на кухні шум. Сперечаються, але так завзято.

— Та я тобі кажу, Юр, якщо ми туди дзеркальну шафу поставимо, то в коридорі розвернутися не можна буде! — доносився голос Наталки. — Краще комору розібрати, зробити там нормальну вбиральню, і все влізе.

Я заглянула на кухню. Вони обоє схилилися над якимось аркушем паперу, щось креслять, закреслюють.

— О, мамо! Привіт! — Наталка підстрибнула до мене. — Ти не уявляєш, яка в нас новина! Юркова мама нам квартиру віддає! Ту, що їй від покійної тітки залишилася.

Я аж застигла біля порога.

— Як це — віддає?

— Ну, вона сказала, — Юрко трохи зніяковів, — що побачила, як ми серйозно до всього ставимося. Мовляв, хоче допомогти. Квартира там, правда, стара зовсім, «бабусин ремонт», треба все здирати до бетону. Але ж своя! Вона сказала: «Робіть ремонт і заїжджайте».

Я сіла на стілець. В голові щось не в’язалося. Та жінка, яка на весіллі сиділа з таким обличчям, ніби лимон проковтнула, раптом стає благодійницею?

— Юрчику, а документи? — тихо запитала я. — Вона її на тебе переоформлює?

— Та яка різниця, мамо! — відмахнулася Наталка. — Вона ж мати. Сказала — для нас. Ми вже й бригаду почали шукати. Юрко хоче кредит брати, бо там все треба міняти, вікна включно. А я от думаю, може, краще частинами робити? Спочатку кухню й туалет, а потім кімнату.

Юрко похитав головою:

— Ні, Нат, якщо вже брудити, то все відразу. Мама каже, що краще один раз напружитися, зате потім жити як люди.

Я подивилася на них. Щасливі, очі горять, плани будують. А в мене на душі кішки шкребуть. Не вірю я в такі різкі зміни характеру. Тамара Степанівна — жінка дуже розважлива, кожну копійку рахує.

— Знаєш що, доню, — сказала я, коли Юрко вийшов по продукти,— Ти не поспішай із кредитами. Давай я завтра дещо перевірю. У мене кума в реєстрі працює, нехай гляне, що там по тій квартирі.

Наталка спочатку образилася. Мовляв, я вічно в усьому шукаю підступ, що це родина, що треба довіряти. Але я наполягла. Пообіцяла, що якщо все чисто — сама додам їм грошей на нову техніку, щоб кредит менший був. На тому й зійшлися.

Наступного дня кума мені зателефонувала. Я аж присіла на диван, коли почула новини.

— Слухай, Маріє, — каже вона. — Ти як відчувала. Та квартира вже два місяці як не на Тамарі. Вона її на доньку свою, Лілю, переписала. Якраз перед весіллям вашим.

Я відчула, як у мене всередині все закипає. Це ж треба бути такою… навіть слова підібрати не можу. Вирішила за рахунок сина й невістки облаштувати житло для своєї улюбленої донечки. Розрахунок був ідеальний: діти вбухують купу грошей, беруть кредит на п’ять років, роблять євроремонт, а потім приходить Ліля і каже: «Ой, вибачте, це моя власність за документами, попрошу на вихід».

Я відразу набрала Наталку. Вона довго мовчала в трубку.

— Не може бути, мамо. Юрко казав, що вона йому особисто ключі дала і сказала: «Це твоє».

— Доню, ключі — це просто шматок заліза. Папір має значення. Розкажи все Юркові. Зараз же.

Ввечері вони поїхали до Тамари. Я не витримала і теж під’їхала пізніше, стояла під під’їздом, чекала. Потім піднялася, бо крик було чути аж на сходовий майданчик.

Двері відкрила Ліля, виглядала вона вже не такою нудьгуючою. В залі стояла Тамара Степанівна, схрестивши руки на грудях. Юрко був білий як стіна.

— Мам, я просто питаю — чому ти не сказала, що квартира на Лілі? — голос у нього тремтів. — Ми ж про ремонт домовлялися. Ми позику думали брати.

— А яка різниця? — вигукнула Тамара. — Ви б там жили! Років два-три, поки Ліля заміж не збереться. Ви що, рідній сестрі ремонт не можете зробити? Ти старший брат, ти чоловік, ти маєш допомагати родині! А ви тільки про себе думаєте!

— Ми хотіли кредит на десять тисяч доларів брати, Тамаро Степанівно! — не витримала Наталка. — Ви розумієте, що це за гроші? Ми б їх виплачували, живучи в чужій квартирі, а потім ви б нас виставили?

— Хто б вас виставив? — пирхнула Ліля. — Живіть собі. Ще би за оренду б не платили. Це ж вигода! Мама вам добро робить, а ви он як реагуєте.

Юрко подивився на матір так, ніби вперше її бачив. Він нічого не сказав більше. Просто взяв Наталку за руку і пішов до виходу.

Через тиждень вони перевезли свої речі до мене. Юрко довго не міг прийти до тями, став якийсь мовчазний. Тамара з Лілею дзвонили ще пару разів, кричали, що ми «зіпсували хлопця», що Наталка його накрутила. Казали, що тепер ремонт стоїть, а вони вже надіялися до осені все закінчити.

Зараз діти відкладають кожну копійку. Юрко знайшов другу роботу, вечорами щось там у комп’ютері клацає. Наталка теж крутиться. Нещодавно сиділи на кухні, знову папери розклали.

— Мам, глянь, — каже Наталка. — Ми тут порахували… Якщо ще пів року посидимо на макаронах, то зможемо перший внесок на свою квартиру дати. Там зараз забудовник один хороші умови пропонує.

Я підійшла, глянула на ті цифри.

— Може, вам і на макаронах сидіти не треба буде. У мене там у шафі в конверті дещо відкладено «на чорний день». Думаю, зараз якраз час, щоб він став білим.

Юрко підняв голову, хотів щось заперечити, але я тільки рукою махнула.

— Оформляйте тільки все відразу правильно. На обох. Щоб потім ніяких «тітчиних спадків».

Вони знову почали сперечатися — тепер уже про те, який район кращий і чи потрібна їм велика лоджія. Я слухала цей шум і думала, що, мабуть, так воно і має бути. Своє воно тоді своє, коли ти за нього сам відповідаєш, а не коли тобі його в гарній обгортці підсовують, а потім назад просять.