Леся стояла біля вхідних дверей, притиснувши плечем телефон до вуха, і намагалася втиснути робочий ноутбук у сумку. Коли в замку повернувся ключ, вона навіть не здивувалася — Женя так і не віддав свій комплект, хоча не жив тут уже три місяці. Але на порозі з’явився не він. Там стояла Тамара Петрівна, його мати, у своєму незмінному синьому береті, який вона не знімала навіть у приміщенні, і з таким виглядом, ніби прийшла з перевіркою від податкової.

— О, ти вдома, — замість привітання кинула свекруха, боком просочуючись у передпокій. — А Женя казав, що ти по суботах на манікюрах пропадаєш. Ну, воно й на краще. Я прийшла майно ділити, Лесю. Бо син мій — людина м’яка, він у тебе ні копійки не попросить, так і залишиться без гроша за душею на старість років. А ви ж за цей рік нажили чимало, треба все по-людськи розібрати.

Леся повільно опустила руку з ручки дверей. Їй було тридцять вісім, Жені — сорок один. У такому віці люди зазвичай розлучаються через втому один від одного, а не через візити мам із сумками-кравчучками. Вона подивилася на Тамару Петрівну, яка вже активно роззиралася по кутках, і відчула знайому втому.

— Тамаро Петрівно, ви серйозно? Зараз одинадцята ранку суботи. Женя знає, що ви тут? — Леся зачинила двері й пройшла на кухню, навіть не пропонуючи гості чаю.

— Женя знає, що матір поганого не порадить, — відрізала та, слідуючи за невісткою. — Він мені так і сказав: «Мамо, роби що хочеш, я в ті чвари не лізу». От я і прийшла. Треба ж справедливість знайти. Ви ж рік разом прожили, холодильник купували? Купували. Мікрохвильовка чия? Мого сина, він її зі своєї першої великої премії брав.

Леся сперлася на стіл і почала розтирати скроні. Сперечатися не було сил. Цей рік їхнього життя перетворився на нескінченний побутовий трилер. Коли обох перевели на віддалену роботу через реорганізацію фірм, виявилося, що дві дорослі людини з усталеними звичками просто не вміють ділити простір двадцять чотири на сім.

— Давайте так, — тихо сказала Леся. — Ви сядьте, візьміть аркуш паперу і пишіть. Що ви вважаєте за потрібне забрати — пишіть списком. Я потім подивлюся. Женя забрав свої кросівки, приставку і сорочки ще в листопаді. Машину він сам сказав, що виставить на продаж, бо кредит за неї все одно він платить. Що вам ще треба? Телевізор?

— Телевізор ми заберемо, — підхопила Тамара Петрівна, проходячи у вітальню. — Він дорогий, плазма, Женя на ньому футбол дивився. Тобі він навіщо? Ти тільки свої серіали на планшеті крутиш.

Свекруха підійшла до старого серванта. Це була масивна річ, що залишилася Лесі від бабусі разом із цією квартирою. Тамара Петрівна відчинила скляні дверцята, де зазвичай стояв святковий посуд, яким ніхто не користувався. Вона почала перебирати чашки, безпардонно цокаючи нігтями по кераміці.

— Цей сервіз теж можна було б… Хоча ні, він старий, Жені такий не треба, тільки місце в моїй квартирі займатиме. А оце що?

Вона вказала на верхню полицю. Там, за пильною кришталевою вазою, сиділа велика рожева свиня-скарбничка. Леся мимоволі затамувала подих. Цю свиню вони купили в перший тиждень після РАЦСу. Тоді вони ще сміялися, запевняли один одного, що сорок років — це тільки початок, і пообіцяли, що кожну вільну гривню відкладатимуть туди, аби поїхати в нормальну відпустку, а не до мами на дачу полоти кабачки.

— Це наше спільне, — швидко сказала Леся, роблячи крок вперед. — Залиште її.

— Ой, Лесю, не сміши мене, — Тамара Петрівна підсунула стілець і, покректуючи, почала лізти вгору. — Яка вона важка! Ого, тут певно багацько назбиралося. Це треба ділити. Навпіл. Женя казав, що ви туди по п’ятсот гривень з кожної зарплати кидали. Це великі гроші, якраз йому на нову зимову гуму вистачить.

— Не чіпайте її, — голос Лесі став твердішим. — Ми домовлялися, що ці гроші підуть тільки на поїздку. Тільки для нас двох. Це не на гуму і не на комуналку.

— Яких двох, Лесю? Ви розлучаєтесь! — вигукнула свекруха, вхопивши свиню обома руками. — Яка поїздка? Хіба що він з нормальною жінкою поїде, яка йому вікна не буде відкривати взимку, щоб він не застудився.

Леся підійшла впритул. Вона відчула, як усередині закипає те саме роздратування, яке раніше виливалося на Женю через невимиту сковорідку чи залишені біля дивана шкарпетки. Вона схопилася за холодний бік керамічної свині.

— Віддайте. Це мої спогади, якщо хочете.

— Це гроші мого сина! — Тамара Петрівна смикнула скарбничку на себе. — Ти його обібрала, він у мене в одній сорочці приїхав, на дивані в залі спить, бо ти його з власної хати вижила!

— Це моя квартира! — крикнула Леся, теж тягнучи свиню. — Відпустіть, ви ж її розіб’єте!

Вони стояли посеред кімнати, дві дорослі жінки, що вчепилися в рожеву кераміку. Скарбничка залишилася в руках у Лесі.

— Все, — важко дихаючи, сказала Леся. — Досить. Я зараз дзвоню Жені. Нехай він приїде і забере вас разом із вашими списками.

— Дзвони, дзвони! Нехай побачить, як ти з матір’ю поводишся! — Тамара Петрівна поправляла берет, який зсунувся на очі.

Женя приїхав через сорок хвилин. Він увійшов у квартиру втомлений, з мокрою від дощу курткою. На його обличчі було написано бажання опинитися де завгодно, тільки не тут.

— Мамо, ну що ти знову влаштувала? — він навіть не роздягнувся, зупинившись у дверях вітальні. — Я ж просив тебе не приходити сюди без мого відома.

— Я за твої інтереси вболіваю, Женю! — вона підхопилася з дивана. — Ось, подивися, вона скарбничку не віддає. Каже, що це її гроші на відпочинок. На який відпочинок? Ти вдома сидиш, світу білого не бачиш, а вона мандрувати зібралася за твій кошт!

Женя подивився на Лесю. Вона стояла біля вікна, все ще тримаючи свиню в руках, ніби та була живою.

— Лесь, постав її на стіл, — тихо сказав він. — Мамо, йди в коридор, я зараз вийду. Ми нічого ділити не будемо. Телевізор залишається тут. Мікрохвильовка теж. Мені нічого не треба, крім спокою.

— Як це не треба? — сплеснула руками Тамара Петрівна. — А холодильник? А пилосос?

— Мамо, вийди, будь ласка.

Коли за свекрухою зачинилися двері в коридор, у кімнаті стало неприродно тихо. Женя підійшов до столу, на який Леся нарешті поставила скарбничку.

— Вона справді важка, — сказав він, торкаючись рожевого вуха свині. — Пам’ятаєш, як ми її перли з того магазину на іншому кінці міста, бо тобі саме цей відтінок рожевого сподобався?

— Пам’ятаю, — Леся відвернулася до вікна. — Ми тоді під дощ потрапили, і ти свою куртку на неї накинув, щоб вона не намокла, хоча вона керамічна. Це було безглуздо.

— Ми взагалі багато безглуздого робили останнім часом, — Женя зітхнув. — Пробач за матір. Вона… ну, ти знаєш. Хотіла як краще, а вийшло як завжди.

— Ти справді хочеш розлучитися? — раптом запитала Леся, не повертаючи голови. — Чи ти просто втомився від того, що я вічно сварюся через дрібниці?

Женя мовчав кілька секунд.

— Я втомився від того, що ми перестали розмовляти про щось, крім рахунків і побуту. Нам по сорок років, Лесь. Ми ніби дорослі, а поводимося як підлітки, які не поділили іграшку. Я в мами на дивані сплю і думаю тільки про те, що там неможливо дихати, бо вона вікна взагалі ніколи не відчиняє.

Леся мимоволі всміхнулася.

— Бачиш, а я тут мерзну на самоті.

— Слухай, — Женя постукав пальцем по скарбничці. — Давай її розіб’ємо. От просто зараз. Нам же обом потрібна відпустка. Мені — від маминих порад, тобі — від роботи.

— Ми ж обіцяли, що тільки разом витратимо, — нагадала вона.

— Ну то давай разом і витратимо. Гроші там є, на Буковель вистачить.

І вони зареготали.

Через два тижні вони сиділи на терасі маленького готелю.

Був уже вечір, сонце майже сіло, і повітря пахло смереками та смаженою рибою. Леся крутила в руках келих із чимось прохолодним, а Женя намагався налаштувати вай-фай на своєму телефоні, щоб перевірити пошту.

— Ти знову за роботу? — запитала вона, але без роздратування.

— Та ні, дивлюся, що там мама пише. Каже, що купила собі нову скарбничку. У формі кота. Каже, буде збирати синові на нове життя.

Леся засміялася і поклала голову йому на плече.

— І як тобі твоє нове життя?

— Поки що подобається, — Женя відклав телефон. — Тільки тут занадто галасливо. Може, зачинимо двері на балкон?

— Ні, — Леся міцніше пригорнулася до нього. — Нехай буде відчинено. Мені вперше за довгий час не дує.

— Знаєш, — сказав він, дивлячись на темну лінію горизонту. — Я тут подумав. Коли повернемося, треба буде купити нову свиню. Більшу.

— Навіщо? — здивувалася вона.

— Будемо збирати на щось таке, що не влізе в маленьку квартиру. Наприклад, на будинок, де в кожного буде своя кімната з вікнами, які можна відчиняти або зачиняти, коли заманеться.

— Це довго збирати, — зауважила Леся.

— Ну, нам лише по сорок. Часу ще повно.

Вона нічого не відповіла, тільки відчула, як він обережно взяв її за руку. Це так приємно, знати, що можна пройти життя рука в руку з кимось, хто має такі ж мрії, як у тебе, хай і йому вічно дує з вікна чи навпаки. Та й свекрусі теж треба подякувати, сама навіть не думала, що помирить їх чи спеціально приходила, як гадаєте?