Люба любить їздити, особливо кудись далеко. Сідаєш в автобус і роздивляєшся на будинки, людей, які кудись йдуть, на місцини, які не набридають, а доганяють тебе все новими і новими краєвидами. Коли дорога далека, то це чудовий спосіб розслабитися і поринути в мрії, уявити, як тобі будуть раді, що ти скажеш при зустрічі, яку історію приготуєш аби всіх розвеселити… А потім, коли вже приїхав, все стає таким буденним, нецікавим і втомливим. Не хочеться ні історії розказувати, ні усміхатися, а лиш дійти до місця і виспатися.

Ось зараз вона їде на в маленьке курортне містечко, уявляє людей, яких зустріне, емоції, які відчує… Може, й подружиться з кимось?

Попереду їде молода мама з двома дітками. Діти капризують, бо вже й мультики на планшеті не допомагають. Маленьку дівчинку закачало і мати послала її на перед до водія аби дивилася на дорогу.

Люба дивиться, як ця маленька дитина продирається крізь пасажирів і цю спокійну маму, яка квокче біля ще меншого, бо той ще того планшета сам в руках не тримає. Вона думає, що її доця вже така доросла і може за себе постояти і щось вирішити в її маленькому житті. А в очах Люби це виглядає, як якесь недбальство щодо дітей. А потім її запік спогад.

Вона в переповненому автобусі з двома дітьми. Старша стоїть над нею, а молодша на одному коліні, на іншому рюкзак, під ногами ще одна сумка. Вони їдуть до бабусі зовсім близько, але ця дорога видається просто пекельною. Піт тече по обличчю, діти мокрі і нема змоги поворухнутися, і дістати серветки, навколо такі самі мокрі люди, які застили в очікуванні волі, оніміли від цієї дійсності, бо, видно, переживають її щодня і просто звикли. На зупинці радо чекає мама і тато, обіймають їх і дивуються, чого вони такі не радісні.

– Ви й так рідко приїжджаєте і ще завжди без настрою, – шпетить мама, – Могли б хоч раз приїхати, як всі люди?

– Мамо, якби ми їхали, як люди, то ми б були з настроєм. Але не в таких умовах.

– О, як ви «розпаньошилися»? Та я колись пішки ходила на поїзд і ще й сумки тяжкі носила, а ви пару кілометрів проїхати не можете?

– Не можемо. На наступний раз візьмемо таксі.

– І не думай! За ті гроші знаєш скільки можна продуктів купити?

Люба кивала головою, поїздка забувалася, але присутність «перетерпіти» залишалася і перекидалася на всі інші аспекти її життя.

Вона «перетерплювала» поганий настрій чоловіка, бо у нього проблеми на роботі. «Перетерплювала», що має малу зарплату, але мама впевнена, що державна робота дуже престижна, бо є оплачувана відпустка і гарантована пенсія, а все інше – дурниці. «Перетерплювала» самодурство начальства, яке вимагало плазування і поваги, коли насправді, займалося пустою тратою свого й чужого часу.

«Перетерплювала» поведінку колег, мовчки йшла в потрібному напрямку, бо так треба. «Перетерплювала», коли треба здавати на штори, парти і ремонт в класі, бо так сказала класна керівничка, а вона не хоче проблем в школі для дитини. «Перетерплювала» те саме в садку, але треба ще більше старатися, бо дитина маленька і треба аби з нею добре поводилися, тому тут вона особливо старанно здавала на нові ліжка і подарунок виховательці.

І так пройшло її життя. Зараз вона «дозволила» собі розкіш поїхати в санаторій, адже не треба «паньошитися», треба завжди бути в строю аби йти в заданому напрямку. Проте нерви таки не витримували, а організм реагував:

– Мамо, – казала старша донька, – Ти, нарешті, займешся своїм здоров’ям, бо я не планую на старості років повторювати твою долю і бабусину!

– І я також, – додавала молодша.

– Ти, хоч на старість, маєш навчитися жити як людина!

Тоді Люба образилася на дочок, але вони вже оплатили путівку і вона не мала вибору. А ось тепер побачила збоку себе в тій змученій мамі. Як добре, що її дочки будуть інші, ніж вона.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.