Коли мене мама пробувала вчити як то треба себе вести з хлопцями, то я не звертала на її повчання уваги, адже, що вона могла знати? Коли до неї залицялися, то вже років сто пройшло. А у мене все буде геть інакше.

Хоч мама пробувала різні методи і різні приклади, але всі вони зволилися до одного – не треба нікому довіряти, бо подруги зрадять, коханий втече з-під вінця, та й взагалі, чоловікам треба лиш одне і квартиру.

Я маму не слухала і танцювала на граблях довго. Мені й в голову не приходило питати в мами поради, бо у нас таке не було прийнято.

Мама більше звертала уваги чи є що їсти і чи є одяг, ніж на те, що у кого в душі. Про тата мовчу, бо він цікавився лише футболом і рибалкою.

Аж одного дня мама поїхала в своє місто, бо їй зателефонувала мама і щось розповіла. Вона зібралася в чорне і вернулася звідти така умиротворена, повірте, ви впізнаєте таку людину з тисячі, коли з її душі зникає тягар.

Тоді вже мені стало цікаво і я почала розпитувати маму, де вона була і що сталося.

– Доню, я пробачила. От і все…

– І все? Просто пробачила?

– Так, тридцять років чекала…

А далі мама розповіла історію, для неї дуже складну, але я мало не пирхала зо сміху, бо невже ця жінка, яка зробила таку дурницю, буде мене вчити як поводитися з хлопцями?

Мама мала виходити заміж за хлопця, якого дуже кохала, але напередодні прийшла до неї її найкраща подруга і сказала, що чекає від нього дитину. Вона тоді зібрала сумку і гайнула світ за очі, матері написала записку, що весілля не буде і щоб її не шукали.

Поїхала в інший кінець країни на кілька років, але на чужині їй було дуже складно і вона таки далася чути батькам, що у неї все добре і вона переїде в область скоро. Коли мати й батько її зустріли, то були раді, що з нею все гаразд. Розповіли, що наречений її шукав. Але потім таки женився на її найкращій подрузі.

А ще виявилося, що у них нема дітей і її подруга витратила роки аби таки мати єдиного сина.

Мама теж вийшла заміж за мого батька і на світ з’явилася я. Мама почала приїжджати додому лише після того, як дізналася, що подруга і колишній наречений виїхали геть з міста.

Аж ось недавно його привезли і бабуся зателефонувала мамі, щоб та попрощалася. Мама й поїхала.

Вона вже не казала чи говорила з колишньою подругою чи ні, але була дуже рада від того, що такий великий тягар зійшов з її душі.

А я одного не можу зрозуміти – а поговорити не можна було? Для чого їхати світ за очі, тридцять років жити в своїх фантазіях, якщо можна було одразу спитати – а чи правда це? А потім вже якось діяти.

Звичайно, що я мамі не розкажу, як безглуздо вона витратила своє життя, хай тішиться тим полегшенням, що має. Але це справді аж смішно. Хіба не так?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота