Раптово й не очікувано увірвалась на земні простори зима: замела дороги, закрутила хурделицями так, що ні пройти, ні проїхати.
Люди щулились від холоду, і ніхто не помічав вкритих снігом дерев, що аж вгинались під вагою коштовного вбрання, танцюючих у повітрі сніжинок, неповторного сяйва великих кучугур, що мінилось розмаїттям барв під скупим сонячним промінням, яке іноді визирало із сірого сповиточка важких хмар.
Ніна Семенівна із самісінького ранку вирішила відвідати подругу Ліду. Тільки-но зібралась, як неочікувано приїхали діти, і дочка ще ледь не з порогу загукала:
За матеріалами – “Є”.
– Мамо, посидь сьогодні з Артемком, бо ми йдемо на ювілей до сусідів. Тут ось я склала змінний одяг, піжамку…
– Піжамку?.. – перепитала Ніна.
– Хай залишається на ніч, бо прийдемо з ресторану пізно. Не будемо ж ми дитину посеред ночі через усе місто додому везти!
Трирічний онук щасливо блиснув оченятами від перспективи побути з улюбленою бабусею, то ж Ніна лиш втішено зітхнула й знову (вже вкотре!) відклала зустріч із подругою на потім…
Хурделиця вгамувалась. Потроху розбіглися в різні боки хмари, і сонце випірнуло на волю. Вирішила трохи прогулятися парком.
Тримаючи за руку Артемка, повільно брели ще не прочищеною доріжкою, вгрузали в сніг і раз по раз зупинялись, щоб струсити з гілок дерев важку білу перину. Онук сипнув на сніг жменьку хлібних крихт, і одразу ціла зграйка синичок випурхнула зі сховку, щоб поласувати пригощанням. Ніна розчистила лавочку, застелила своїм шарфом і примостилась трохи перепочити. З любов’ю спостерігала, як Артемко годує птахів і весело сміється. Яке це щастя – мати онуків! Здається, що лише вчора була юною, а сьогодні вже сиве волосся спадає на чоло. Дочка не раз просила, аби вона пофарбувалась. Усе ніяк не зважиться. А вже й треба було б…
– Доброго дня! Дозвольте приєднатися до вашої компанії, – пролунав приємний чоловічий голос.
Жінка озирнулась: позаду стояв високий сивочолий чоловік у довгому чорному пальто і тримав за руку маленьку дівчинку. «Звідки я його знаю?» – на мить виринула думка і одразу зникла. Натомість Ніна приязно кивнула, і чоловік сів поруч.
– Розгулялась цьогоріч зима, – почав розмову. – Але я дуже люблю цю пору року. Вона навіює романтичні спогади.
– І мені зима подобається, – поділилась жінка.
Після недовгої паузи чоловік відрекомендувався:
– Артем Іванович, пенсіонер.
– Ніна Семенівна.
Таємні думки, спогади, здогади – усе промайнуло обличчям Ніни. А чоловік лиш вражено застив, вдивляючись у напівзабуті риси зовнішності, а тоді тихо запитав:
– Невже це ти, Ніночко?
– Я, Артемку…
…Вони з батьками переїхали на Україну з далекого Уралу. Пам’ятає свій перший день у школі, 10-А клас, тридцять шість пар зацікавлених очей, і серед них – одні його, темно-карі, з іскринкою теплого усміху.
Почуття між нею і першим красенем у школі Артемом виникли в одну мить. Згодом виявилось, що хлопець ще й займається у студії класичного танцю, куди записалась і Ніна, щоб продовжити займатись улюбленою справою…
Кохання закрутило у ніжному вихорі всепоглинаючої пристрасті. Не криючись, тримались за руки й ходили вулицями міста після уроків, милувались принадами осені. А коли зима захурделила білою казкою, щасливі закохані щодня гуляли парком і танцювали під оплески перехожих ліричний зимовий вальс, торкаючи засніжене гілля дерев. Міріади іскристих білих зірочок зсипались додолу, запорошували рум’яні від морозу обличчя закоханих.
Після випуску планували одружитись. Тож навесні, коли саме буяв духмяним цвітом теплий травень, вирішили влаштувати знайомство з батьками й ріднею.
Одного погожого травневого дня Ніна поспішила на місце зустрічі з Артемом. Ще здалеку помітила його високу постать. Раптом вражено спинилась. До хлопця підійшла струнка вродлива дівчина, чоломкнула в щоку, й вони обоє пішли в бік Артемового будинку…
Сльози болю й образи застилали очі.
– Не плач, – втішала її однокласниця Ілона. – Я давно хотіла тобі сказати, що він бабій, але ніяк не наважувалася.
Ніна без пояснень і зайвих слів стала уникати Артема. Хлопець не міг збагнути, чому враз потрапив у немилість, намагався поговорити, але щоразу наштовхувався на стіну байдужості…
Після закінчення школи Ніна вступила до інституту мистецтв і залишила місто на довгі двадцять років. Вийшла заміж за видатного лікаря, народила донечку. На жаль, чоловікові не судилось довго топтати ряст, тож згодом повернулась разом із донечкою до батьків уже вдовою. Вдруге заміж так і не вийшла. Натомість влаштувалась у місцевій хореографічній студії викладачем. Там і добула до пенсії, випустивши в світ не одного здібного учня.
Коли народився онук, дочка, знаючи історію першого маминого кохання, назвала його Артемком. І щоразу, гуляючи з улюбленим онуком вулицями міста, Ніна згадувала його…
– Чому ти тоді стала раптом такою байдужою? – з болем у голосі тихо запитав, змахуючи із сивих скронь поодинокі кришталики снігу.
– Перестала вірити в кохання. Ти ж мав іншу…
– Яку ще іншу?
– Я бачила тебе – високою красивою дівчиною з довгим рудуватим волоссям. Ви обнімалися.
Чоловік раптом розсміявся, а тоді болісно зітхнув.
– Якби ж я знав, що ти приревнуєш мене до тітки…
– До кого?!
– Молодшої маминої сестри. У них різниця у двадцять років, тож ми – однолітки. Того дня вона приїхала на гостину, щоб познайомитись із тобою…
Ніна вражено мовчала. Бурхливі хвилі емоцій заполонили усе єство. Якби ж тоді поговорили, хоч словом перемовилися! Яка ж вона нерозумна, що послухала подругу!
Сиділи й мовчали. Кожен думав про своє.
– Це твоя онука? – спитала Ніна.
– Так. Ніночка. Навіть чимось схожа на тебе…
Стислось серце. Щокою скотилась непрохана сльоза. Звела на нього сповнений туги погляд, і Артем прошепотів:
– Що було – те минуло. Така, значить, судилась нам доля. Я так і не зміг щиро покохати дружину, бо весь час бачив у її очах тебе. Уже майже десять років минуло відтоді, як розлучились. А ти?..
– Вдова…
– Співчуваю…
Знову запала мовчанка. Враз Артем підвівся, простягнув руку і сказав:
– Давай затанцюємо наш вальс. Як тоді… Пам’ятаєш?..
Перші па давались непросто. Та враз якась незбагненна сила закрутили сиву пару у нескінченному зимовому вальсі, повертаючи їх у далеку й прекрасну юність…
Автор – Ірина ЯСІНСЬКА.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!