Я очікувала від свекрухи повчання та причіпок. Але я ніяк не очікувала, що вона буде зі мною змагатися в усьому.

Я куплю сукню — просту, літню, блакитну. Радію, що гарно сидить.

На наступний тиждень Валентина Петрівна вже у нас, і… в такій самій, тільки дорожчій.

Вона стає перед дзеркалом, підкручує пасмо волосся і невимушено кидає:

— У мене, здається, краще лягає. Мабуть, фасон мені підходить більше.

Я зробила нову зачіску — легкі хвилі, трохи коротше.

Наступного разу вона заходить і одразу скидає хустинку:

— А я теж вирішила постригтися. Мені здається, Міло, що мені більше пасує.

Я сіла на дієту, свекруха на прозі з еклерами:

— Почаюй з любою свекрухою.

І все це — перед Ярославом. Я не розуміла, чому чоловік так ніяковіє, відводить погляд, коли мама отак приходить показати, хто тут головний.

Одного разу я зайшла до дому раніше. Ярослав сидів на кухні з матір’ю. Вони мене не чули — я стояла за прочиненими дверима.

Валентина Петрівна зітхала так важко, як тільки вона вміла:

— Ярославчику, я ніколи не думала, що ти мені на зло одружишся. Я ж не такого хотіла для тебе.

Мені наче землю з-під ніг забрали.

Серце билося в вухах.

Ярослав мовчав. Потім тихо сказав:

— Мамо, ну навіщо ви так…

— Бо так і є! Мені здавалося, ти вибереш… ну, зовсім іншу жінку. А це… — вона замовкла, але я й так зрозуміла, що мала на увазі.

Я навшпиньки підійшла до дверей і гримнула ними. На кухні замовкли.

— Міло, мене Ярослав частує твоїми котлетами, вони геть сухі, гречка мокра, салат пересолений. Скільки ще мені чекати, коли ти навчишся готувати?

— Думаю, що ще не довго вам мучитися, — мій голос тремтів і я розплакалася.

— О, почалося, свекруха образила невісточку. Я йду, Ярославе, а ти думай, як з усім цим розібратися.

Чоловік почав мені казати, що маму не варто слухати і я чудово готую.

— То заради цього ти зі мною одружився? Заради смачної їжі?

Того вечора я влаштувала Ярославові сцену, на яку він, мабуть, чекав. Я говорила усе, що накопичувалося місяцями. Про сукні, зачіски, про «суп не такий» і «м’ясо недосмажене», про все, що я терпіла аби бути з ним, а виявляється, він женився на мені, щоб матері насолити.

Він сидів і мовчав. А потім сказав:

— Міло… я полюбив тебе.

Його голос був м’який, розгублений, але щирий. І я повірила.

Ми помирилися і він мене запевнив, що зробить все аби я почувалася впевненою і щасливою.

Він погодився з тим, що його мати не відстане від нас і радо буде й блондинкою, і ламбаду танцюватиме і в гори ходитиме, лиш би показати, що мама найкраща.

Спочатку я вирішила перебратися і передмістя, там була хата моєї бабусі і я свято вірила, що свекруха не приїздитиме.

Але де там:

— Виявляється, є рейс від мого дому до вас, от пощастило, правда?

— Правда, — бурчала я, бо свекруха з новою силою взялася критикувати будинок, подвірʼя, дорогу і свіже повітря, від якого у неї розболілася голова.

Коли вона їхала геть, то я падала на диван і клала на голову компрес. Але діватися не було куди, ми вже затіяли ремонт і якось сусід прийшов до нас та дав кілька порад щодо майстрів та городу.

Наш сусід, Омелян, був чоловіком років під п’ятдесят. Спокійний, сумирний. Дружини в нього не стало кілька років тому, і він жив тихо, зі своїм городом, курми і вічними ремонтом у дворі.

Одного разу, коли він допомагав Ярославу з парканом, приїхала свекруха і з незадоволеним виразом обличчя почала про те, що треба назад переїжджати в місто, бо тут страшна глушина.

— Мене всю розтрясло і зморило на цій спеці, – бурчала свекруха.

Аж тут Омелько простягає їй горня:

— Квас, сам робив. Дуже освіжає.

Свекруха хотіла скривитися, але глянула вище руки на чоловіка і замовкла. Слухняно посьорбала і сказала, що смачно.

Тоді в моїй голові й зародився план.

Увечері я обережно почала розмову з Ярославом.

— Ярославе… а як тобі здається, твоїй мамі не бракує… компанії?

— Мамі? Компанії? — він навіть підвів голову. — Чекай, ти про Омеляна?

— А чому ні? Він людина добра, приємна. І самотній.

Він усміхнувся куточком губ.

— А ти хитра.

— Хитра — не значить погана.

— Та я ж нічого не кажу. Але як ти це собі уявляєш?

— Дуже просто. Ми організуємо зустріч. Ненав’язливо.

— І ти думаєш, вони… ну…

— А давай дізнаємось.

Привід ми знайшли швидко — новосілля, до якого доклався сусід добряче, тому він не здивувався, що його запросили.

Свекруха прийшла в тій сукні, якою мене перевершила і з новою укладкою.

Омелян прийшов в піджаку і з двома букетами квітів.

— Я побачив вашу гостю через паркан і подумав: однієї квітки мало. От і приніс дві. Не запізнився?

— Ні, заходьте, — Ярослав жестом запросив його.

Омелян підійшов до мене:

— Це вам, Міло, господиню завжди треба привітати.

Потім — до Валентини Петрівни. Подав букет.

Вона здивувалася. По-справжньому. Щоки навіть порожевіли.

— Це… мені?

— А кому ж іще? — усміхнувся він просто й щиро.

Вона опустила очі. Я такого не бачила НІКОЛИ.

Вечір минув тепло. Не так, як наші попередні. Я навіть не почула жодного зауваження на свою адресу. Валентина Петрівна прислухалася до розповідей Омеляна — про город, про бджіл, про те, як він колись із дружиною любив риболовлю.

А наступного дня…

Вони пішли разом на озеро.

Я мало не впала, коли Ярослав сказав мені:

— Маму навіть умовляти не довелося. Сама зібралася.

Так почалися їхні «вихідні пригоди». Риболовля, гриби, ягоди. Піші прогулянки.

І найважливіше: вона перестала звертати увагу на мої сукні, зачіски, супи й чистоту в хаті.

Уперше за весь час заміжжя я зітхнула вільно.

Через пів року вони прийшли до нас удвох.

— Ми хотіли сказати… — вона глянула на нього.

— Ми вирішили одружитися, — сказав він замість неї.

Ярослав мало не випустив чашку.

А я… я її обійняла. Щиро. Тепло.

І вона відповіла тим самим.

Через кілька днів після оголошення заручин Ярослав тихо запитав у матері:

— Мамо… а Міла хороша дружина?

Валентина Петрівна знітилася, але нарешті вперше поглянула на мене без суперництва:

— Хороша. Я просто… ну, не одразу зрозуміла.

Ярослав усміхнувся:

— Ми з Мілою вас тоді з Омеляном і познайомили навмисне. Пам’ятаєш те новосілля?

Вона закусила губу, але зітхнула з усмішкою:

— То це ви…

— Ну так. Ти нас «одружила», а ми вам допомогли знайти радість. Виходить чесно, правда?

— Правда… — вона торкнулася рукою плеча Омеляна. — І добре, що так сталося.

Інколи варто людям дати спокій, а інколи й підштовхнути до вірного рішення, головне аби все йшло від серця.