Наталя часто завмирала біля вікна старої батьківської хати, вона не могла контролювати ці спогади, що хвилями накочували. Адже тут все починалося і мало завершитися.

Це було понад тридцять років тому, на цьому самому березі річки, що виднівся за деревами. Тоді сонце світило ясніше, а трава пахла так гостро, що паморочилося в голові.

Віктор приїхав до своєї тітки на літо. Він був міським, трохи мовчазним, з вічно розпатланим волоссям і мозолями на руках від велосипедного керма. Наталя тоді була зовсім юною, тонкою, з русою косою до пояса. Вони зустрілися на піщаному перекаті, де місцева молодь збиралася після сінокосу.

— Ти звідки така взялася? — запитав він тоді, виходячи з води.

— Тутешня я. А ти чий будеш? — Наталя намагалася дивитися кудись убік, аби не виказати зацікавленості.

— Тітки Віри племінник. Приїхав на серпень.

Потім були довгі вечори під старою грушею. Віктор виявився не таким уже й мовчазним, коли вони залишалися вдвох.

Він розповідав про навчання в технікумі, про те, як мріє будувати машини. А потім літо скінчилося.

— Я писатиму, — сказав він на пероні, закидаючи сумку на плече. — Ти тільки не мовчи у відповідь.

— Буду чекати, — коротко кинула вона, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок.

Листи приходили щотижня. У першому ж листі він написав: «Здається, я пропав. Думаю про тебе постійно». Наталя читала це, сидячи на підвіконні в гуртожитку медичного училища, і посміхалася до стін.

— Ну що там твій міський? — запитувала її сусідка по кімнаті, Люба, фарбуючи вії перед дзеркалом. — Ще не забув?

— Пише. Каже, що любить, — тихо відповідала Наталя.

— Ой, Наталко, — зітхала Люба, — хлопці вони такі. Сьогодні — люблю, завтра — інша під боком. Не живи ілюзіями.

Але ілюзія виявилася міцною. Віктор приїжджав на канікули, вони гуляли до світанку, ігноруючи незадоволене бурчання батьків. Перелом стався через кілька років, коли Віктор святкував свій захист диплома. Вечірка була гучною, в їхній маленькій гуртожитській кімнаті зібралася вся група. Наталя готувала, подавала, прибирала розбиті келихи. Коли гості розійшлися, вони залишилися вдвох серед залишків свята.

На ранок Наталя сиділа на кухні, дивлячись у вікно на сірі дахи багатоповерхівок. Віктор підійшов ззаду, поклав руки на плечі.

— Ти чого така смутна?

— Якось не так я собі це все уявляла, Вітю. Батьки б не схвалили, що ми так… без розпису.

— Слухай, ну ми ж дорослі люди. Тобі двадцять, мені двадцять два. Все нормально. Скоро весілля справимо.

А за місяць лікар у районній консультації сухо повідомила:

— Вітаю, вісім тижнів. Будете залишати?

Наталя вийшла на вулицю, похитуючись. Вона мріяла вступити до університету, хотіла стати лікарем, а не просто медсестрою. Ноги самі привели її до під’їзду заводоуправління, де вже працював Віктор.

Він вислухав її на лавці в сквері.

— Це добре, — нарешті сказав він, розтираючи обличчя долонями. — Навіть дуже добре. Син буде.

— А навчання? Я ж хотіла вчитися далі…

— Навіщо воно тобі тепер? Я заробляю нормально. Завод дає перспективи. Впораємося. Головне — сім’я.

Весілля було скромним. Народився Ігор, потім через чотири роки — Світлана. Життя перетворилося на нескінченний цикл прання, готування та очікування чоловіка з роботи. Віктор швидко ріс по службі, став начальником цеху, потім заступником директора. Вони отримали велику квартиру, купили машину. Наталя ж так і залишилася в дитячому садку — так було зручніше, щоб забирати дітей вчасно, а далі вже й звикла.

Роки пролетіли непомітно. Тридцять два роки під одним дахом. Діти виросли, роз’їхалися. Ігор став програмістом, Світлана вийшла заміж і поїхала на інший край країни. У квартирі стало занадто тихо.

Останній рік Віктор змінився. Він став приходити пізніше, часто мовчав, вечеряв швидко, втупившись у телевізор.

— Вітю, щось на роботі не так? — запитувала Наталя, підливаючи йому борщ.

— Втомлююся. Багато справ. Ти не зрозумієш, — відрізав він.

Того ранку він пішов у ванну, забувши телефон на кухонному столі. Екран спалахнув від повідомлення. Наталя ніколи не перевіряла його речі, але тут погляд мимоволі впав на текст: «Чекаю на тебе ввечері. Не забудь про квіти, коханий». Поруч — кілька червоних сердечок.

Світ навколо раптом став пласким і безбарвним. Коли Віктор вийшов з ванної, застібаючи манжети сорочки, він побачив її з телефоном у руках. Він не став нічого заперечувати. Просто зупинився посеред кухні.

— Хто це? — тихо запитала вона.

— Ти ж і так бачиш.

— Давно?

— Пів року. Може, трохи більше.

— Чому? — це слово далося їй з великими зусиллями.

— Слухай, Наталю… Давай без сцен. Ти ж сама бачиш — ми просто співіснуємо. Ти стала якась… домашня занадто. Халати ці, розмови про онуків. Я чоловік, мені хочеться життя, руху.

Наталя подивилася на свої руки — шкіра стала сухою від постійної роботи по дому, манікюру вона не робила вже років п’ять.

— Я жила тобою, Вітю. Я дітей твоїх ростила, поки ти кар’єру робив. Я відмовилася від усього.

— Я тебе не просив про це, — холодно сказав він. — Це був твій вибір. Ти просто постаріла і здалася. А вона… вона інша. З нею я почуваюся живим.

— Іди, — сказала вона, відвертаючись до мийки.

— Це моя квартира, якщо ти забула.

— Я пам’ятаю. Я поїду до мами в село. Тільки йди зараз.

Вона зібрала речі за годину. Дві валізи — все, що залишилося від тридцяти двох років життя. Діти, дізнавшись про все, прийняли її бік. Ігор дзвонив батькові, кричав у слухавку, а потім просто заблокував його номер. Світлана плакала в телефон, обіцяючи приїхати при першій нагоді.

У селі життя пішло за іншим графіком. Мати була вже зовсім слабка, майже не вставала. Наталя влаштувалася в місцеву амбулаторію. Робота була важкою, але це допомагало не думати. Вечорами вони з матір’ю сиділи на веранді.

— Не тримай зла, доню, — казала мати, погладжуючи її по руці. — Злість — вона як іржа, саму тебе з’їсть.

— Я не злюся, мамо. Мені просто порожньо. Наче я тридцять років будувала будинок на піску, а прийшла хвиля і все змила.

Через рік матері не стало. Наталя залишилася зовсім одна у великій хаті. Вона навчилася сама колоти дрова, латати паркан і поратися в городі. Міське життя здавалося тепер якимось далеким сном.

Одного разу їй зателефонувала стара знайома з міста, Лариса.

— Чула про свого? — голос у слухавці був бадьорий.

— Про кого? — Наталя витирала руки об фартух.

— Та про Віктора твого. Виставила його та краля. Виявилося, знайшла собі молодшого, ще й гроші з його рахунків кудись перевела. Живе тепер один, кажуть, виглядає паршиво. П’є, мабуть.

— Мені це не цікаво, Ларисо.

— Та кинь ти. Він же питав про тебе. Може, повернешся? Квартира ж велика, звикнете знову. Стільки років разом…

Наталя довго мовчала, слухаючи тріск у слухавці.

— Ні. Ти знаєш, я тут нещодавно дзеркало в хаті повісила. Нове, велике. І вперше за довгий час побачила в ньому себе, а не додаток до Віктора.

— То ти його не вибачиш?

— Справа не у вибаченні. Я просто не хочу більше жити чужим життям. Мені вже за п’ятдесят, Ларисо. У мене мало часу залишилося для себе.

Вона поклала слухавку і вийшла на ґанок. До неї часто заходила сусідська дівчина, Оксана, яка щойно закінчила школу і збиралася в місто.

— Тітко Наталю, а ви не шкодуєте, що в селі залишилися? Тут же нічого немає, — запитала вона одного разу, примостившись на сходах.

Наталя подивилася на свої натруджені руки, потім на сад, який вона сама привела до ладу.

— Шкодую, Оксано. Тільки не про те, що я тут. А про те, що тридцять років думала, ніби мої бажання можуть почекати.

Ти запам’ятай: чоловіки приходять і йдуть, діти виростають, а ти у себе — одна. Не розчиняйся ні в кому. Бо коли людина зникає, ти ризикуєш зникнути разом із нею.

Оксана лише знизала плечима, не зовсім розуміючи, про що йдеться. У її віці світ ще здавався цілісним і надійним.

Наталя посміхнулася, дивлячись на дівчину. Вона знала, що ці слова зараз — лише звук, але колись вони можуть стати для Оксани рятувальним колом.

Сонце остаточно зацвело за горизонт. Наталя зайшла в хату, щільно зачинила двері й клацнула вимикачем.

Вона була там, де хотіла бути вперше за багато років і це усвідомлення огорнуло її спокоєм. Вона вдома.