Вода стікала по склу зупинки, затікаючи під комір плаща. Кросівки вже давно набрали вологи, і кожен рух пальцями відгукувався неприємним хлюпанням. Тролейбуса не було хвилин двадцять. Люди навколо тулилися одне до одного, намагаючись сховатися під вузьким козирком, але вітер закидав краплі прямо в обличчя. Світло-сіра автівка пригальмувала біля самої калюжі. Переднє скло опустилося, і чоловік всередині трохи нахилився до пасажирського сидіння.

— Сідай, бо захворієш. Куди тобі? — запитав він.

Я подивилася на свої мокрі рукави, потім на чистий салон.

— Та мені на інший кінець міста, до парку. Не варто, я дочекаюся тролейбусу.

— Та сідай уже, не вигадуй. Я якраз повз парк їду. Мене Артем звати.

Я відчинила двері. В машині працювала пічка, було сухо і пахло якоюсь лісовою свіжістю. Артем перемкнув передачу, і ми рушили.

— Часто так на зупинках мокнеш? — він глянув у дзеркало заднього виду, перевіряючи дистанцію.

— Буває. Зазвичай я з парасолькою, а сьогодні вискочила на хвилину і застрягла в офісі.

— Ну, сьогодні тобі пощастило, — він посміхнувся.

— Дивись, що знайшов, — він простягнув мені величезний букет.

Це були не троянди чи хризантеми. Це були лісові суниці, зв’язані в пучки разом із листям і стеблами. Ягід було так багато, що вони здавалися суцільною червоною плямою.

— Де ти це взяв? — я взяла букет, він був важким.

— На трасі бабусі продавали. Подумав, що тобі сподобається. Давай помию, будемо з чаєм їсти.

Ми сиділи на кухні, оббирали ягоди в глибоку миску. Артем розповідав про якісь негаразди на СТО, де він працював, про те, що запчастини подорожчали, а клієнти стали нервовими. Я слухала, пересипаючи суниці цукром.

— Ти ж знаєш, що я тебе нікому не віддам? — раптом сказав він, дивлячись на те, як я насипаю ягоди в піалу.

— Знаю. Куди ти подінешся.

— Ні, серйозно. Я іноді думаю, як би я зараз жив, якби не зупинився тоді під дощем.

— Мабуть, підвіз би іншу дівчину.

— Не кажи дурниць.

Минали роки. Речі накопичувалися в квартирі. Нові штори, новий диван, пилосос, який вічно забивався моїм волоссям. Ми стали менше говорити про те, що відчуваємо, і більше про те, що треба купити в супермаркеті.

— Купи хліба і молока, — казала я вранці.

— Добре. Тобі яке, безлактозне?

— Так, і дивись на дату.

Вечори ставали одноманітними. Артем приходив втомлений, вмикав телевізор або гортав стрічку в телефоні. Я сиділа в іншому кріслі з ноутбуком. Обійми стали короткими, швидкими, наче формальність перед сном.

— Ти знову завтра допізна? — запитала я якось у четвер.

— Роботи багато. Машину треба віддати клієнту до вихідних.

— Зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Нічого. Просто ми майже не бачимося.

— Я гроші заробляю, Юлю. Нам треба ремонт у ванній доробляти.

— Ремонт — це добре. Але я почуваюся так, ніби я просто частина інтер’єру.

Артем зітхнув і відвернувся до стіни.

— Давай не починати. Я втомився.

Я теж мовчала. Наступного дня я не приготувала вечерю. Просто не хотілося. Він прийшов, заглянув у холодильник, дістав йогурт.

— Вечері немає?

— Не було часу.

— Зрозуміло.

Ми прожили в такому режимі ще кілька місяців. Тиша в квартирі стала дзвінкою. Кожен чекав, що інший зробить перший крок, скаже щось тепле, як тоді на зупинці. Але слова застрягали десь посередині. Я почала частіше затримуватися у подруг, він — у гаражі.

Одного вечора Артем почав збирати речі. Складав футболки в спортивну сумку, перевіряв, чи нічого не забув у ванній.

— Ти справді йдеш? — я стояла в дверях спальні.

— Так буде краще. Ми просто мучимо одне одного.

— Може, поговоримо?

— Про що, Юлю? Ми вже все сказали мовчанням.

Він забрав сумку, ключі від машини і вийшов. Двері зачинилися з легким клацанням. Я сіла на диван. В квартирі було занадто тихо.

Минуло пів року чи пів життя…

Сьогодні я йшла через ринок. Біля входу сиділа жінка з маленькими кошиками. Суниці. Вони були дрібні, подекуди ще зеленуваті. Я купила дві склянки.

Вдома я насипала їх у ту саму піалу. Закип’ятила чайник. Ягоди майже не пахли, на смак були кислими і водянистими. Можливо, тому що ще не сезон, а можливо, тому що їх ніхто не дарував. Я сиділа за столом, дивилася на порожнє крісло навпроти і повільно пила чай. У квартирі було тепло, але мене морозило, я чомусь згадала той холодний дощ на зупинці, коли мені було тепло, як ніколи.