Ох, як згадаю ті три роки, що жили ми з Петром під одним дахом із сином Андрієм та його дружиною Оксаною, то аж сльози навертаються.

Знаєте, як це буває: чекаєш на невістку — матір для онуків, помічницю, а приходить… таке, що дехто б і не витримав, як ото мій Петро.

Але все по порядку.

Ми з Петром жили завжди спокійно. На свою зарплату не бідували, але й зайвого собі не дозволяли. Андрій наш — хлопець роботящий, але розважливістю не відзначався.

Любили мої хлопці в неділю до вареничків пригубити, я не заперечувала. Але з часом став Петро все частіше і частіше прикладатися і син так само коло батька. Що я вже просила, що молила про добру долю, але все було даремно. Мені було спокійніше дати Петрові гроші чи самій піти на вулицю повітрям подихати, ніж щось змінити.

Та й що міняти, коли двадцять три роки разом, квартира Петрова, а я куди подінуся?

Коли Андрій почав з Оксаною зустрічатися, то я від радості мало не стрибала. Нарешті Андрій поїде геть і батько не матиме компанії.

Але молодята вирішили жити у нас.

– Ми купуємо продукти, – сказала Оксана, – я готуватиму, митиму кухню, а ви платите за комуналку та прибираєте ванну і коридор, кожен свою кімнату сам. Чим швидше складемо на квартиру, тим швидше поїдемо від вас, тому всі сторони зацікавлені.

Я погодилася. Терпіти не можу готувати. Мало невістку не розцілувала за такий поділ.

Де ж я знала, що невістка аж так візьметься за виконання свого плану?

Одного разу поверталася Оксана з роботи, несла важкі пакети з продуктами.

Я була вдома, якраз мила ванну і чула, як та зайшла на кухню та поставила пакети та налила собі води.

Аж чую, поки вона розбирала покупки, до кухні залетів Петро і до пакетів.

— О! А це що? Так-так-так… М’ясо є? Є. Хліб? Є. А де… де мені?! — Він почав ритися в пакетах.

— Тату, що саме ви шукаєте? Якщо свіжу моркву, вона он у тому пакеті.

Петро підняв на неї свої трохи здивовані, але вже розпалені очі.

— Моркву? Мені не морква потрібна! Мені потрібен… еліксир п’ятниці! Сьогодні ж матч «Шахтар» – «Динамо»!

Оксана глянула на нього строго:

— Тату, згідно з нашим сімейним фінансовим планом, я купила все, що треба для прожиття.

— Мені все одно, що там у планах у тебе. Збігай в магазин, — каже Петро вже голосно.

— Пояснюю. Кожна пляшка — це мінус 50 гривень. Чотири пляшки – 200. На місяць, припустимо, виходить 1600. Це 19 200 на рік. За три роки — майже 60 тисяч гривень. Тату, це — цілий квадратний метр нашої майбутньої квартири. Ви готові пожертвувати цілим метром житла заради кількох годин сумнівного задоволення?

Петро стояв, як ошпарений. Я тихенько сховала свою посмішку за дверима.

— Що за дурниці? Віро! Ти хоч слово скажи! Чому ти дозволяєш цій… цій, з дозволу сказати, невістці, керувати моїм життям?!

Я вийшла з-за дверей, розправляючи фартух.

— Петре, а що мені сказати? Вона має рацію. Вона на свої гроші купила, вона й вирішує. Тим паче, ти ж знаєш, як це закінчується. Одна пляшка, друга, а потім — гулянка на три дні, гроші фітькаєш, на роботу йдеш із «залишками» настрою… А мені потім соромно перед сусідами.

— Ти теж?! Всі проти мене! Добре! Сам куплю! Дай грошей!

Ось тут на сцену знову вийшла Оксана, навіть не піднявши голови від свого зошита.

— Тату, ваші банківські картки тепер знаходяться у моєму «Депозитарії для надзвичайних ситуацій». Минулого місяця ви “позичили” 3000 гривень на “ремонт автомобіля сусіда”, який виявився новим мангалом. Більше таких фінансових операцій я не допущу.

— Вкрала! Ти просто вкрала мої чесно зароблені!

— Я не вкрала, а оптимізувала. Ваші кошти — це спільний капітал, який зараз працює на одну мету: власне житло. А Андрієва картка теж, до речі, у мене.

— Що?! І Андрій мовчить?!

— Андрій підтримує фінансову дисципліну. Він же хоче за півтора року вкластися в дольову участь.

Петро аж зблід. Це був нокаут. Оксана вміла говорити. Чітко, аргументовано, без зайвих емоцій. Вона не сварилася, вона проводила фінансовий аудит.

— Тьху! Ну вас! Нема з ким тут поговорити! Піду в кімнату, буду дивитися свій футбол без ваших планів, — Він розвернувся і пішов, грюкнувши дверима так, що задзвеніли кришталеві вази у вітальні.

Я подивилася на Оксану. Вона вже розкладала філе курки на порції для заморожування. Жодної зайвої емоції.

— Мамо, ви ж не ображаєтеся, що я його так? — спитала вона тихо.

— Що ти, дитино! Я вже втомилася з цим боротися. А тобі – повага!

— Я його не приборкую, мамо. Я просто перенаправляю фінансовий потік. З “бару” — у “цеглу”. Це ефективніше.

І так тривало три роки. Три роки абсолютної фінансової та побутової дисципліни.

Оксана готувала. Готувала смачно, але економно. Жодних там восьминогів чи устриць. Лише корисне, ситне, і щоб вистачило на кілька днів.

—  “Мамо, навіщо купувати новий хліб, якщо ми можемо зробити грінки з цього вчорашнього?”

— Андрію, ти знову забув вимкнути світло у ванній! Це ж 5 копійок за годину! А за місяць – це вже чашка кави, яку ми могли б випити в новому районі!”

— Тату, якщо ви хочете дивитися телевізор, сідайте ближче до вікна, щоб не вмикати додаткове освітлення. Природне світло — це безкоштовно!”

Спочатку Петро бурчав. Як же він бурчав!

— Віро, це не дім, а казарма! Ходжу навшпиньках, їм лише гречку і боюся слово сказати, щоб Оксана не виписала мені штраф.

Я лише сміялася: “Ти ж сам бачиш, що гульбанити перестав! Здоров’я он яке міцне стало! Подякуй невістці!

Але найцікавіше — це те, що ми всі, самі того не помічаючи, почали жити за її правилами. Я стала ретельніше сортувати сміття, Петро почав щодня ходити на прогулянки замість сидіння вдома, а Андрій перестав витрачати гроші на дурниці.

Коли Оксана через два з половиною роки (вона перевиконала план!) сказала, що вони зробили остаточну виплату і скоро переїжджають, у мене змішалися почуття. З одного боку — радість за дітей, з іншого — якась… порожнеча.

Діти ще рік робили ремонт, ми були дуже раді, бо квартира й справді була чудова.

У день переїзду я ледь стримувала сльози. А Петро… Петро був задумливий.

Через тиждень вони святкували новосілля. Ми з Петром прийшли, принесли символічний подарунок. Всі веселі, Оксана сяє, Андрій не відходить від неї.

Увечері, коли ми повернулися додому, Петро звалився на диван.

— Віро, а знаєш… якось… тихо.

— Тихо, Петре, тихо. Наші діти тепер у своєму гніздечку.

— Та я не про це! Я про те, що… ніхто не контролює. Віро, дай мені грошей. Піду відсвяткую, так би мовити, закінчення епохи Оксаниної диктатури.

— Бери. Картка твоя, гроші є.

Він приніс пінне. Сів перед телевізором, відкрив пляшку. Зробив ковток, другий… і скривився.

— Фу! Віро, подивися, воно що зіпсоване?

— Саме те, що ти завжди п’єш! Ти ж сам вибирав!

— Та що ж таке!

Він пішов, купив інше, дорожче. Результат той самий.

Наступного дня Петро вилив його у раковину.

— Скільки грошей я просто викинув! — хитав він головою.

— Оксана б тобі пояснила, що це – “нераціональні втрати”, — усміхнулася я.

Петро раптом підняв на мене очі.

— А знаєш, Віро? Вона була права. Вона була права в усьому. Коли вона тут була, мені навіть не хотілося його! Я боявся її розчарувати, чи що? Боявся… її бюджетного аудиту!

— Правильно, Петре. Вона тримала тебе в рамках. Вона дала тобі мету, до якої ти йшов разом із ними.

— А ти… ти що? Ти мені одразу гроші дала, як тільки я попросив! Немає в тебе Оксаниної хватки! — Він махнув рукою.

— Ніякої в тебе економії…

— Зате, Петре, я знаю, що тепер ти вже не підеш гульбанити. Тобі просто несмачно без Оксаниного контролю.

Я усміхнулася. Оксана навчила нас дисципліні, не вживаючи прямого примусу. Вона просто створила умови, в яких було вигідніше бути розумним і відповідальним. Моя невістка. Моя найкраща невістка, що принесла мир у мій дім і квадратні метри для мого сина.