Я сподівалася побачити квітучу і засмаглу подругу, адже ми не бачилися з Аллою три місяці, відколи вона поїхала до сестри в село. Ситуація у неї була не весела, адже донька привела до хати зятя і вже є мала дитина, а Алла ще молода жінка в свої п’ятдесят один.

А тут почалося – мамо прибери, мамо звари і з дитиною посидь. Вона стала сама на себе не схожа, я їй і порекомендувала відпочити.

– Алло, ти ж казала, що маєш сестру в селі, то поїдь до неї на літо, візьми відпустку, відпочинь. Хай молоді оцінять, що ти для них робиш.

Вона так і зробила, а далі почала мені телефонувати та казати, що скоро її життя зміниться і все завдяки мені.

І ось я чекала свою щасливу подругу, бо відомо ж чого життя зміниться, адже та натякала на чоловіка.

Але кинувши оком на Аллу, яка приплила, мов та хмара, було зрозуміло: щось пішло не так. Ми сіли за наш звичайний столик біля вікна, і я мовчки подала їй серветку – вона виглядала так, ніби зараз розплачеться.

«Ой, Аліно, – почала вона, прикладаючи серветку до очей, – Ти не уявляєш, як я вкотре наламала дров! Я ж тобі розповідала про того Василя, сестриного сусіда? Ну, того, що живе за містом, сам у будинку з квітами. Я думала, ось він, мій шанс влаштувати своє життя, але… квіти виявилися важливішими за мене».

Я здивувалася, бо не таке сподівалася почути, та й до чого тут квіти?

«Галя мені одразу й каже: «Алло, не думай до мене перебратися, у мене й без тебе купу клопоту. Там є Василь, сусід, такий господарний чоловік, вдівець. Три роки без дружини, і ще ні на кого не дивиться. То ти придивися!»

«Ну, я ж дівка не промах, вирішила – чому б і ні? Мені вже не двадцять, донька заміжня, онучка є. Пора й про себе подумати. Запросила Галя Василя до нас. Він такий, знаєш, трохи закритий, але видно, що сумує. Познайомилися, він почав про дружину говорити та про квіти. Я й слухаю та розпитую, головне ж контакт, розумієш? Він так загорівся, розповідаючи, як він їх сам садить, доглядає. Каже, це тепер його хобі, щоб пам’ять про дружину жила. Мене це, звичайно, зворушило, але я ж не збиралася тільки його квіти обговорювати!»

Алла обмахувалася віялом і попивала лимонад, обличчя її трохи пом’якшало.

«Я ж усе за планом: наступного дня – пиріг, до нього на чай. Він спочатку такий відсторонений був, але я ж стараюся.

Розповідав про Олену, про те, як вони цей будинок облаштовували, про сина, який далеко живе. Я слухаю, головою киваю, розумію: чоловік у горі, йому треба підтримка і турбота. Я ж запропонувала: «Василю, у тебе тут усе так… по-холостяцьки. Давай я тобі допоможу по хаті, я ж не на роботі, мені не важко». Він спершу ніяковів, але потім погодився. І знаєш, він дійсно хороший. Не питущий, роботящий, добрий. Просто… живе в минулому».

«Минув місяць. Я йому готувала, прибирала, ми вечорами розмовляли. Я ж бачу, що я йому подобаюся. І симпатія виникла, я не буду приховувати. Уся наша компанія, і Галя, і Микола, усі казали: «Василь, давай, не тушуйся, Алла – добра жінка, справжня господиня!» Навіть його син йому телефонував, чув, і сказав: «Тату, мама не повернеться, спробуй!». Я вже думала, ну все, скоро я тут буду господинею. Я ж його ледве не поцілувала одного разу, ми були у вітальні, а там, знаєш, стоїть портрет Олени, з чорною стрічкою. Він наче побачив щось на тому фото і раптом відскочив, як ошпарений! «Вибач, – каже, – я ще не готовий». Я йому: «Ну, я почекаю, ти ще дозрієш». Хоча в душі вже злилася – три роки минуло! Скільки можна тужити?»

Далі Алла схопилася за голову.

«Але цей місяць я терпіла. Усе заради мети, з роботи звільнилася, думаю, нащо мені та робота. Як я в селі буду жити? Посадимо город замість квітів і будемо щось продавати, а щось самі їсти. Там же стільки землі! Навіщо стільки квітів? Він їх сам поливає, доглядає, а користі – нуль! Я ж жінка практична. І ось ми вже наче разом, я дуже щаслива, наче у всіх згоду випросила: і у дітей, і у сусідів, і у нього. А якось, ми гуляли серед тих його чорнобривців та троянд, і я кажу: «Слухай, Василю, тут така земля пропадає. Нерентабельно! Наступного року треба тут грядки зробити, зелень, теплицю поставити. А то як приїде моя донька з зятем і онукою, треба ж буде чимось годувати!»

«І тут, Аліно, він наче ожив! Але не так, як мені хотілося. Обличчя його стало кам’яним. «Ні, – каже, – тут будуть лише квіти, як Оленка любила!» А я йому: «Та що за нісенітниці? Квіти – це для дружини, а на ділянці треба урожай вирощувати!» Я, знаєш, так розійшлася, вже бачила, як я тут командую, як ми грядки перекопуємо, як моя сім’я приїжджає, і ми тут усі разом живемо. І тут він мене обірвав: «Нічого з тобою, Алло, не вийде. Тобі краще піти».

«Я питаю: «Як так? Ми ж майже місяць разом!». А він тільки повторює: «Тобі краще піти». Я ледве не розплакалася! Зібрала речі, пішла до Галі, а вона мені: «Ти що, Алло? Ти ж знала, що він цими квітами живе! Це його пам’ять! Навіщо ти на той квітник посягнула?!» Я ж думала, що він закохається і сам усе забуде, і ми тут усе під себе переробимо! Але він, виявляється, так і залишився вірним тому, що називає «пам’яттю».

Алла зітхнула і потерла скроні.

«Ось так, Аліно. Програла я квітам. Сестра мене вистачила, каже, що нема мені чого у неї сидіти, діти навіть не зрозуміли, де я була, кажуть аби я й далі туди їхала, бо їм так добре вдвох. І куди я маю дітися?».

Я не знала, що подрузі сказати, бо справді поспішила вона чи взагалі шансів не мала – як ви гадаєте?