Таємна місія тітки Галини

За вікном почувся шум, і Галина Миколаївна, відома своєю цікавістю, одразу визирнула. Вечірні сутінки вже огорнули двір, а світло ліхтаря не дотягувало до лавки, де зазвичай збиралися підлітки. Це був ідеальний момент для спостереження.

Не довго думаючи, Галина схопила відро для сміття і вискочила на вулицю. Вона тихенько завернула за кущі та почала крадькома просуватися до лавки. Розмова там перейшла на шепіт, і Галина, скривившись від досади, присіла за кущами, обережно розсунувши гілки.

Їй вдалося почути уривок розмови:

– Ти мене точно кохаєш? – пролунав чоловічий голос.

– Ну, я не впевнена, – кокетливо відповіла знайома дівчина, на ім’я Марина. А потім раптом вона вигукнула: – Ой! Там хтось є!

– Та нікого там нема! – заспокоїв її хлопець.

Галина Миколаївна, зрозумівши, що її викриють, швидко зреагувала. Вона встала навколішки, імітуючи пошук чогось, і з голосним «Киць! Киць! Киць!» виповзла з кущів.

– Ви тут моє кошеня не бачили? – запитала вона єлейним голосом.

Марина з хлопцем здивовано дивилися на неї.

– Тітка Галя?! А кішка у вас звідки?! – здивувалася Марина. – У вас же алергія на шерсть! Я ж сама вам ліки купувала!

– Ой, Мариночко, це ти? Не впізнала, – проворкувала Галина. – А в тебе що, новий кавалер? – Вона підійшла ближче. – Бо минулого тижня, здається, інший був.

– Той самий, – пробурчав хлопець. – Ви мене вже рік запам’ятати не можете. Постійно новим називаєте.

– Ой! Який невихований! – обурилася Галина. – Зі старшими треба шанобливо розмовляти! Вас батьки не вчили?

– А вас батьки не вчили, що підслуховувати й підглядати погано? – відповів хлопець. – Ішли б ви додому, кішку свою годувати.

– Розбалувана у нас молодь! – пробурмотіла Галина Миколаївна і гордо пішла, не звертаючи уваги на сміх, який почула за спиною.

Після її відходу молодь затихла.

– Що їй потрібно? – запитала Марина. – Чого вона постійно чіпляється?

– А де вона живе? – запитав хлопець.

– Наступний під’їзд, перший поверх, – пояснила Марина…

Наступного ранку Галина Миколаївна знайшла в поштовій скриньці конверт. Це був якийсь дивний лист. Вона швидко його розкрила.

– Шановна Галино Миколаївно, – почала вона читати. – Ми дуже задоволені вашою роботою з оздоровлення моральних засад молоді. Ваше приховане спостереження довело нам, що ви готові приєднатися до нашого таємного товариства

«Охоронці моральних цінностей». Ми вітаємо! Вас прийнято до наших лав!

Перше завдання: цієї ночі, переодягнувшись у щось темне, зайняти пост спостереження за сміттєвими баками. Будьте обережні й дуже тихі.

Галина Миколаївна з ентузіазмом готувалася до місії. Вона обрала найтемніший одяг, приготувала бутерброди, термос із чаєм і навіть маленьку табуретку, «бо ж не стояти цілу ніч!»

Вона прийшла на місце і почала чекати. Час тягнувся повільно. Двір був порожній, окрім кількох пізніх перехожих. Запах сміття дратував, але вона стійко витримувала всі незручності.

Близько опівночі, з під’їзду вийшли Марина з хлопцем. Вони повільно попрямували до сміттєвих баків. Галина Миколаївна затамувала подих.

Раптом перед ними з’явився прозорий образ жінки. Вона була в білому одязі, а її зріст сягав двох людських.

Серце Галини Миколаївни прискорено затріпотіло. Примарна постать простягла руки.

– Ви любите один одного? – пролунав голос, що, здавалося, йшов з неба.

– Так! – в один голос відповіли молоді люди.

– Це добре! Я благословляю ваше кохання. Чи є хтось, хто стоїть на вашому шляху й заважає цьому коханню?

– Сусідка з першого поверху, тітка Галя, – поскаржилася Марина. – Постійно стежить і підслуховує.

«Ось тобі й маєш!» – подумала Галина Миколаївна. «Я ж про них, наївненьких, дбаю!»

– Наказую! – грізно вигукнув привид. – Усі, хто заважатиме вам, підглядатиме, підслуховуватиме чи засуджуватиме, будуть покарані! На них чекатимуть усілякі негаразди!

З цими словами примарна фігура розчинилася. Галина Миколаївна перехрестилася й зашепотіла молитву, яку давно забула.

Коли молодь зайшла в під’їзд, вона кинулася додому, забувши і табуретку, і термос. Замкнувши двері на всі засуви, вона зашторила вікна. Жінка схопила листа і розірвала його на дрібні шматочки.

Марина дістала телефон і, підморгнувши хлопцеві, набрала номер.

– Хлопці! Все вийшло! – розсміялася вона. – Такий класний проектор у вас, я аж сама злякалася!

Галина Миколаївна почула, як за вікном хтось сміється. Вона швидко зашторила вікна, увімкнула телевізор і зробила звук голосніше. Більше їй нічого не хотілося чути з вулиці.

Ось така от історія! Це нагадування, що іноді, коли нам здається, що ми знаємо краще, інші люди можуть мати свої секрети та свої причини для вчинків. Будьмо трохи менш допитливими і більше шануймо особистий простір одне одного. А вам доводилося потрапляти в подібні ситуації? Діліться своїми думками!