Ну і зустріч видалася. Стільки років минуло, аж не віриться. Я йшла ринком, вибирала яблука на компот, коли хтось легко торкнувся мого плеча. Обертаюся — а переді мною Лариса. Навіть не одразу впізнала. Колись у нашому дворі її знали як тиху, вічно стурбовану жінку, яка ховалася за великими сумками і носила вицвілі кофти. Зараз же стояла зовсім інша людина: струнка, у дорогому пальті кремового кольору, з акуратною стрижкою і легким макіяжем, від якого обличчя здавалося світлішим і молодшим років на десять.

— Ой, невже це ти? — вигукнула вона, широко усміхаючись і одразу обіймаючи мене. — Сто років не бачилися! Ти зовсім не змінилася, хіба трішки серйозніша стала.

Ми одразу вирішили сісти за столики у найближчій кав’ярні, бо говорити посеред галасливого натовпу було неможливо. Замовили трав’яний чай та десерти, влаштувалися біля вікна, і розмова потекла сама собою. Лариса розповідала про своє життя за кордоном легко, з якоюсь новою впевненістю у кожному слові. Вона довго говорила про те, як звикала до чужого міста, як спочатку все здавалося складним, а потім знайшла хорошу роботу в родині, де її справді цінують.

— Знаєш, я тільки там зрозуміла, що таке людське ставлення, — казала вона, помішуючи ложечкою чай. — Удома я почувалася якоюсь непомітною деталлю у квартирі. Прийди, приготуй, прибери, вислухай претензії. А там мені дякують за кожну дрібницю. Спочатку я дивувалася, а тепер звикла. І повертатися надовго зовсім не хочеться. Тісно мені в наших будинках, стіни ніби тиснуть.

Я слухала її і пригадувала, якою Лариса була колись. Вона роками економила на собі, ходила у тому, що діставалося від родичок, а Степан тим часом жив у своє задоволення. Мені не раз доводилося чути від спільних знайомих про те, як він проводив вечори у компаніях, зовсім не зважаючи на те, що вдома на нього чекає дружина. Тоді Лариса мовчала, плакала у подушку або просто закривалася на кухні, намагаючись не загострювати ситуацію.

— А як Степан? — обережно запитала я, дивлячись на її спокійне обличчя. — Ви ж досі офіційно разом?

Лариса загадково всміхнулася, відпила трохи чаю і поклала чашку на блюдце.

— Разом на папері, можна й так сказати. Але тепер усе інакше. Я ж не одразу наважилася поїхати. Тоді гроші потрібні були на навчання доньки, та й на життя загалом не вистачало. А він сказав тоді прямо: мовляв, їдь, якщо така розумна, а я тут сам побуду. Ну я й поїхала. Спочатку надсилала кожну копійку сюди. А потім почала роздивлятися довкола. Мені люди давно почали розплющувати очі на те, як він тут вечорами розважається. Звісно, спочатку було неприємно, образа душила. А потім я раптом подумала: а чому це я маю ночі не спати через його витівки?

Вона замовкла на хвилину, дивлячись кудись крізь скло на вулицю, де поспішали перехожі.

— Словом, я вирішила віддячити йому тією ж монетою, тільки по-своєму, — продовмила Лариса вже тихіше, але твердо. — Перестала надсилати сюди гроші на його примхи. Тепер усе, що заробляю, витрачаю виключно на себе. Купую те, про що роками мріяла. Одяг, поїздки, гарні речі. А він тепер телефонує, скаржиться, що ціни ростуть, що ремонт у квартирі треба робити, а грошей немає. А я слухаю і думаю: ти ж хотів спокою? От тепер май його повною мірою. Я не збираюся більше бігати навколо нього і на все заробляти.

Вона говорила це без злості, скоріше з таким легким полегшенням, ніби скинула з плечей величезний вантаж, який носила роки.

Я дивилася на неї і розуміла, що внутрішньо вона змінилася ще більше, ніж зовні. У її погляді більше не було тієї затурканості, яка була притаманна їй раніше.

— Донька спочатку сердилася на мене, — додала Лариса, трохи помовчавши. — Мовляв, чому ти не приїжджаєш частіше, чому залишаєш батька самого. Але я їй пояснила: я своє відпрацювала. Я виховала її, допомогла стати на ноги. Тепер я хочу пожити так, як подобається мені. Степан же зустрів мене цього разу дуже невдоволено. Навіть, казав, що я змінилася і стала зовсім іншою. А я просто усміхнулася йому в очі і пішла до кімнати розбирати валізи. Знаєш, це чудове відчуття, коли ти перестаєш залежати від чийогось настрою.

Ми просиділи в кав’ярні майже дві години. Лариса розповідала про нові місця, де побувала, про людей, яких зустріла, про те, як навчилася говорити «ні» без жодного почуття провини.

Коли ми врешті попрощалися біля виходу і розійшлися в різні боки, я ще довго згадувала нашу розмову. Я б не змогла так вчинити з чоловіком, навіть, з таким, це ж стільки років разом. А ви якої думки?