Оксана мешкала з матір’ю в місті. Мама працювала на великому підприємстві. Як вона розповідала, донька з’явилася від щирого кохання. Але те кохання мало власну родину. І заради Оксани та її мами воно не готове було на великі зміни. Тож дівчинка ніколи не зустрічала свого тата.

Через це сусідські діти іноді дражнили Оксану, а дорослі жінки – її маму. Від сусідки Тетяни мамі перепадало найчастіше. Тетяна мала зауваження до всіх. Але Оксаниній мамі-одиначці діставалося найбільше. Дівчинка не любила спільного помешкання. І мріяла швидше вирости.

Деякі родичі після появи Оксани віддалилися від них.

– Яка неприємність! Марія народила дитину без шлюбу. А така спокійна була. Не варто було дівчині переїжджати до міста, – перешіптувалися близькі. – Могла б вийти заміж за Василя. Він так старався, так навколо неї увивався.

– Василь теж не ідеал, – захищали Марію деякі. – Тільки весілля відсвяткували, а вже з дружиною порозумітися не може.

– Краще вже так, ніж мати дитину без шлюбу, – не вгамовувалися інші родичі.

Оксана мала довге волосся кольору золотої пшениці й миле личко.

– Маленька чарівниця, – посміхалися перехожі до дівчинки.

– Чарівниця, – зітхала мама, помічаючи разючу подібність доньки до колишнього коханого.

Коли Оксана була в третьому класі, не стало бабусі Ольги. Відтоді вони з мамою рідко навідувалися до села. Хіба що відвідати місця пам’яті дідуся й бабусі. В гості Марію з донькою ніхто не запрошував. Родина не змогла прийняти дитину, народжену поза шлюбом.

Коли Оксані виповнилося десять, у неї з’явився вітчим. Вона не називала його батьком, хоч дядька Сергія поважала й слухалася. Зверталася до нього просто «ви».

І була рада, що вони з мамою нарешті перебралися зі спільного помешкання до затишної двокімнатної квартири.

Дядько Сергій охоче відвідував шкільні збори, коли мама була зайнята. Оксану в школі хвалили.

– Наша дівчинка – найкраща, – доповідав дядько Сергій мамі про успіхи Оксани.

Після школи дівчина вступила до університету. Закінчила з відзнакою й отримала пропозицію руки й серця. Її обранець – син і онук поважної сім’ї – турбував матір.

– Доню, ми звичайні люди. Не пасуємо таким родинам.

– Маріє, а якщо це її доля? Наша Оксана розумна й приваблива. А статки – сьогодні є, завтра немає, – розмірковував вітчим.

– Мамо, не всі як наша рідня. Деякі відсторонюються, інші – приймають. Андрій – чудовий хлопець. І його батьки теж.

Марія готувалася до зустрічі з майбутнім зятем і сватами. Від хвилювання тремтіли руки й ноги. І ось дзвінок у двері.

– Вітаю. Андрій, – відрекомендувався наречений Оксани. – Моя мама Олена. Батько Борис.

Марія ніяково посміхалася. Думки й слова плуталися.

– Захоплюєтеся рибальством? – поцікавився гість у Сергія, помітивши в коридорі вудки.

– Трохи балуюся, – віджартувався той.

Тема риболовлі так захопила чоловіків, що жінки просто махнули на них рукою.

– Нам одразу припала до душі ваша донька, – сказала Олена до Марії.

– Дякую. Ми – прості люди, як бачите.

– Головне, щоб діти були щасливі.

Марія ледь стримала сльози. Вона все життя пам’ятала Олені ці слова.

Оксана з Андрієм подарували батькам двох онуків. Відзначили десятиліття шлюбу. Переїхали до столиці. Андрій займався справами й трохи громадською діяльністю. Оксана, Оксана Петрівна, працювала консультантом у сфері бізнесу. Вона досягла високого рівня у цій галузі. Її поважали за знання й досвід.

– Оксаночко (чоловік називав її тільки так), мушу вирушити в справах до твого рідного краю. Є один проєкт. Олег, ти його знаєш, не тільки ідеєю поділився, а й до партнерства кличе. У нього там родич на посаді. Вони планують запустити переробний цех. Може, й ти поїхала б? Подивилася б. І батьків провідала.

– Не вийде. Маю ключові переговори. Ти знаєш, які в мене клієнти. А мамі й дядькові Сергію передам подарунки. І скажи, що незабаром приїду.

Проєктом Андрій зацікавився. Якщо все піде за планом, можна отримати добрі доходи. У районі, де керує Олегів родич, немає подібних закладів. Тож і суперників нема. Зате вдосталь працівників і ресурсів.

А ще Андрій хвалив став у Зеленівці. Він, як і батько, любив рибалку. На прохання районного керівника сільський голова Зеленівки організував гостям зі столиці відпочинок з риболовлею та юшкою.

– Зеленівка? Моя мама з цього села. Став там дійсно гарний.

– Я пообіцяв сільському голові подарувати кілька комп’ютерів для школи. Він нормальний хлопець. Хоче щось змінити. А коштів бракує. Молодь тікає з села. Наступного місяця завезу. Поїдеш зі мною?

– Поїду. І для школи теж щось підготую. Але маю умову. Не кажи сільському голові, нікому, про маму чи мене. Рідня колись відсторонилася від нас. Я тобі розповідала.

– А якщо хтось тебе впізнає?

– Ну, якщо впізнає.

Андрій таки зателефонував сільському голові й повідомив, що приїде ще одна людина зі столиці, яка теж хоче допомогти школі. Тим більше, її мама родом із Зеленівки. Звати Марія.

Голова під великим секретом поділився новиною в сільраді. До вечора її знало все село.

Зустрічали благодійника, який обдарував школу сучасною технікою, учні, вчителі, працівники сільради й інші жителі Зеленівки. У перших рядах стояли Маріїні родичі, яким кортіло побачити, що виросло з тієї дитини. Та й не дуже вірили, що з Оксани вийшло щось варте. Думали, голова щось наплутав.

Із районним керівником прибули представниці з відділу освіти, адміністрації, преси. Чиновник урочисто представив Андрія Борисовича, який щедро вирішив допомогти школі комп’ютерами, а району – новими робочими місцями.

Оксана стояла біля машини. Андрій попередив сільського голову, що вона не бажає уваги до своєї особи. А оскільки голова почувався винним, що не стримався, то обіцяв тримати язик за зубами.

Рідня тим часом шукала Оксану серед приїжджих чиновниць і двох журналісток. Перешіптувалися, яка ж із них Маріїна донька.

Оксана помічала зацікавлені погляди. Але «близькі» родичі гадали: звідки в Маріїної дитини така коштовна автівка? І ця пані надто елегантна й доглянута. Ні, це не Оксана. А стоїть осторонь, бо, мабуть, супутниця столичного благодійника.

А Оксана була готова вигукнути на весь світ: «Це ж я!..»

– Не приїхала наша родичка, – шепотіли розчаровано родичі.

– А хто та біля машини?

– Супутниця нашого благодійника.

– Звідки знаєте?

– Всі знають, що такі їздять із супутницями, а не з дружинами.

Сільського голову запросили на завершальне слово. Він дякував Андрію Борисовичу, районному керівникові та іншим. А також благодійниці, яка подарувала школі принтери.

Керівник з району, змінившись на обличчі, зашепотів сільському голові:

– Чому її не запросили до слова?

– Вона не хотіла.

– Хм!

Чиновник попрямував до Оксани, взяв її під руку.

– А ось наша скромна благодійниця. Еее

– Оксана Петрівна, – тихо підказав голова.

– Оксана Петрівна, еее

– Дружина Андрія Борисовича, – ніяково прошепотів сільський голова.

– Дружина Андрія Борисовича, – розплився в усмішці чиновник. – Дякуємо вам від душі.

«Близькі» родичі тихо ахнули. Дехто не проти був підійти, щоб виявити повагу. Оксана ж у супроводі районного чиновника пішла до машини. Родичі розгублено дивилися вслід.

Коли автівки рушили, рідня дружно накинулася з закидами на сільського голову:

– Чому не сказав, що то була Маріїна донька?

– А ви що, не впізнали свою родичку? – іронічно відповів той.

Йому ніхто не відповів.