Оксана витерла руки об кухонний рушник і глянула на годинник. Віталій мав під’їхати з хвилини на хвилину. Вона розставила на столі чашки, поправила серветки. На тарілці вже чекали бутерброди з шинкою, нарізані поспіхом, але охайно.

Дверний дзвінок пролунав коротко. Віталій стояв на порозі з невеликим пакетом і парасолькою, хоча дощу ще не було.

— Доброго дня. Ось, купив до чаю дещо, — він простягнув пакунок з печивом. — Пробач, що так просто, без квітів поки.

— Нічого, проходь. Кава якраз докипає, — Оксана відступила, пропускаючи його в коридор.

Йому було під сорок п’ять. Кремезний, з глибокими зморшками біля очей і важким поглядом людини, яка все життя працює руками. Оксана розглядала його, поки він мив руки. У свої тридцять п’ять вона вже не шукала іскри чи метеликів у животі. Їй хотілося звичайної родини з дітьми і дачею на вихідних. Після місяців переписки в групі для дачників, де вони сперечалися про обрізку саду, Віталій здався їй саме таким — надійним.

Він сів за стіл, обережно взяв тонку чашку своїми великими пальцями.

— Смачна кава. Ти сама мелеш?

— Так, люблю, щоб аромат на всю кухню.

— Це правильно. У всьому має бути порядок.

Віталій приїхав на три дні з сусідньої області. Зупинився в готелі неподалік, але дні вони проводили разом: гуляли парком, сиділи в маленьких кафе. Це був останній день його візиту.

— Знаєш, — почав він, відставляючи чашку. — Час швидко пролетів. Завтра знову на об’єкт, бетон, арматура… Не хочеться їхати.

— Мені теж сумно, — Оксана опустила очі. — Наче тільки звикла до твого голосу не в телефоні.

— Слухай, у мене ідея. Давай сьогодні за місто виберемося? Там база є, на березі річки. Човни, коні, природа. Подихаємо повітрям наостанок. Я машину замовив на дванадцяту.

Оксана згодилася. Поки вона збирала невелику сумку з теплими речами, задзвонив телефон. Мама.

— Оксано, ти де? — голос матері звучав так, ніби вона вже знала щось жахливе.

— Вдома, мамо. Збираюся на прогулянку.

— З тим твоїм приїжджим? Ти паспорт його бачила? Хто він такий? Будівельник? Ти ж розумієш, що вони сьогодні тут, а завтра в іншому місті шукають, де пригрітися.

— Мамо, ми просто їдемо на природу. Досить.

— Ти занадто довірлива. Подивися на речі, чи все на місці. В наш час вірити нікому не можна, особливо тим, хто по інтернету знайомиться.

— Я передзвоню пізніше, — Оксана натиснула відбій.

Вони заїхали в торговий центр за продуктами для пікніка, сміялися і жартували, але слова матері з голови не виходили і вона стала пильніше придивлятися до Віталія.

— Оксано, ти погуляй тут хвилин десять, подивися собі якісь дрібниці. Я сам м’ясо виберу і овочі. Не жіноча це справа — торби носити, — Віталій м’яко підштовхнув її в бік відділу косметики.

Оксана повільно йшла повз вітрини. Випадково глянувши праворуч, вона побачила Віталія. Він стояв біля ювелірного відділу, про щось зосереджено розмовляючи з дівчиною за прилавком. Потім щось сховав у кишеню куртки. Серце Оксани здригнулося. Невже він вирішив зробити їй подарунок? Це було так несподівано і водночас приємно.

На базі відпочинку було тихо. Вересневе сонце вже не гріло, але освітлювало золоті крони дерев. Віталій орендував човен. Він впевнено гріб веслами, дивлячись прямо на Оксану.

— Гарно тут, — сказав він. — Ти знаєш, я вдома теж часто на воду виходжу. Заспокоює.

— Так, тут спокійно.

— Оксано, ти подумай про мою пропозицію. Тобі відпустку скоро дадуть. Приїжджай. Може, і повертатися не захочеш. У мене квартира велика, місця вистачить.

Вечеряли вони біля альтанки. Віталій сам замаринував шашлик, сам розвів вогонь. Він доглядав за нею, підкладав кращі шматочки, наливав сік. Оксана відчувала себе захищеною, як ніколи раніше.

Вже ввечері, коли вони поверталися до машини, Віталій зупинився під старим кленом.

— Ось, хотів завтра на пероні, але краще зараз, — він простягнув їй тонку золоту каблучку. — Це не діаманти, але від щирого серця. Вийдеш за мене?

Оксана відчула, як на очі навертаються сльози. Вона завжди любила золото — цю пристрасть вона перейняла від матері, яка вважала прикраси єдиним надійним капіталом. Каблучка була скромною, але витонченою.

— Так, Віталіку. Я згодна.

Наступного ранку вона проводжала його на вокзал. Він купив їй оберемок айстр.

— Бережи себе. Я зателефоную, як тільки буду на місці, — він поцілував її в щоку і зник у вагоні.

Оксана повернулася в порожню квартиру. Квіти вона поставила у вазу на кухні. Було якось дивно тихо. Вона вирішила зняти каблучку, щоб не пошкодити її під час прибирання, і покласти у свою скриньку.

Вона підійшла до комода, відчинила верхню шухляду. Скриньки не було.

Вона перевірила ще раз. Потім витрусила всі речі з полиць. Скринька з її небагатьма, але дорогими серцю золотими прикрасами зникла.

В голові миттєво сплив вечір перед поїздкою. Вона кілька разів виходила з кімнати, поки Віталій пакував сумку. Потім магазин… «Погуляй десять хвилин». Він стояв біля ювелірного. Там же не тільки продаж, там і ломбард, і скупка.

— Невже мама була права? — прошепотіла вона, опускаючись на стілець.

Вона кинулася до телефону. Набрала його номер. «Абонент поза зоною досяжності».

— Боже, яка я наївна… Тридцять п’ять років, а повірила в казку, — Оксана закрила обличчя руками.

Вона глянула на каблучку на своєму пальці. Тепер вона здавалася їй дешевою міддю, купленою на її ж гроші від проданих прикрас. Весь цей пікнік, цей човен, ці квіти — все це було сплачено її ланцюжками та сережками.

Вона схопила букет айстр і жбурнула його у відро для сміття. Треба в поліцію. Але що вона скаже? Що пустила в дім чоловіка, якого бачила три дні?

Раптом знову задзвонив телефон. Мама. Оксані хотілося закричати, але вона взяла слухавку.

— Так, мамо.

— Ти чого така захекана? Знову той твій нерви мотає? Поїхав уже?

— Поїхав.

— Ну і слава Богу. Слухай сюди, доцю. Ти тільки не кричи. Я вчора вранці, поки ви там збиралися і в магазин бігали, заскочила до тебе. У мене ж ключі є.

— Навіщо?

— Серце було не на місці. Я зайшла і скриньку твою золоту забрала. Від гріха подалі. Поклала у себе в шафу. Хотіла вчора сказати, але ти ж трубку не брала, все «мені ніколи» та «ми поспішаємо». Окуляри я десь посіяла, повідомлення написати не могла. От зараз знайшла, телефоную.

Оксана мовчала. Вона дивилася на порожню вазу, на каблучку, яка знову заблищала в променях сонця.

— Мамо… ти хоч розумієш, що ти ледь людині життя не зламала? Я вже в поліцію збиралася.

— Ой, не перебільшуй. Зате перевірила його. Якщо він такий хороший, то нічого страшного не сталося. А золото ціле. Приїдеш — забереш.

Оксана мовчки поклала слухавку. Вона витягла айстри зі смітника, обтрусила пелюстки і поставила їх назад у воду.

Ввечері телефон пискнув. Прийшло повідомлення: «Дістався. Зарядка в сумці зламалася, ледь знайшов у кого позичити. Вже сумую за нашою кавою».

Оксана підійшла до вікна. Вона торкнулася каблучки на пальці й відчула, як всередині поволі розливається тепло.

Попереду був жовтень, збори речей і весілля. Недарма вона довірилася, а ви б так вчинили?