Оксана розмазувала сльози по щоках, сидячи на низькому ослоні біля печі. Її довге світле волосся розсипалося по плечах, чіпляючись за ґудзики старої кофти. Вона не просто плакала, вона вила від відчуття несправедливості, яке буває лише у вісімнадцять років.

— Ну і що далі? Так і буду тут вік звікувати з кролями та городами? — видавила вона крізь схлипи.

Мати, Віра, якраз витирала руки об фартух. Вона перезирнулася з чоловіком, Віктором. Той стояв біля порога, крутячи в руках важку зв’язку ключів.

— Закінчуй цей концерт, — глухо сказав батько. — Ніхто тебе в клітці не тримає. Знайдеш нормального хлопця, тоді й поговоримо.

— Я вже знайшла. Все я вирішила, тату.

— Тобі вісімнадцять щойно стукнуло. Яка голова, такі й рішення.

— Паспорт є. Куди хочу, туди й їду.

Віктор важко зітхнув, дивлячись на дружину.

— Віро, ну хоч ти їй поясни. Чого вона в те місто вчепилася?

Віра лише ледь помітно посміхнулася. Вона згадала, як сама колись бігала на побачення одразу після школи. Батько ж бачив перед собою не дорослу дівку, а малу Оксанку з обдертими колінами, яку він за руку вів у перший клас. Йому здавалося, що це було лише вчора. Він махнув рукою, мовчки вийшов у сіни, а звідти — надвір, де чекав трактор.

— Чого ти його зачіпаєш? — тихо спитала мати, сідаючи навпроти доньки. — У батька жнива на носі, техніка сиплеться, а ти зі своїм Максимом. Посагу нуль, атестат ще не забрала. Куди ти летиш?

— Тобі добре, у тебе тато є, — вогник в очах дівчини спалахнув з новою силою. — А мого Максима зараз у місто перетягнуть, там дівчат повно. І що я буду робити?

— Якщо твій Максим такий, що його за мотузочку перетягнути можна, то нащо він тобі здався? Чоловік має сам знати, де йому бути.

Оксана замовкла. Вона дивилася у вікно, де за парканом починалося безкрає поле. В їхній сім’ї все завжди було просто: робота, дім, земля. Брат Павло, старший на сім років, був зовсім іншим. Він з батьком з ранку до ночі на фермі. Корови, поросята, кролі, гектари під картоплю. Павло взагалі на дівчат не дивився, хоч вони й заглядалися на його міцні плечі.

Оксані ж ця сільська доля здавалася каторгою. Максим обіцяв місто, квартиру, парки та манікюрні салони. Це було як казка, в яку вона хотіла втекти від запаху гною та нескінченного косовиці.

Наступного ранку біля хвіртки зупинився старий велосипед.

— Пошта! — гукнула жінка, просовуючи газету крізь штахети.

Оксана вийшла забрати папери. Замість звичної старої листоноші, яка знала всі плітки в радіусі тридцяти кілометрів, перед нею стояла молода жінка. Хустка була зав’язана по-простому, обличчя зосереджене, серйозне. Жодних прикрас, лише обвітрені руки міцно тримали кермо.

— Ви нова? — спитала Оксана, розглядаючи незнайомку.

— Тимчасово. Розберіть пошту, — коротко кинула та і, натиснувши на педалі, поїхала далі по вибоїстій дорозі.

Оксана ще довго дивилася їй услід. Щось у цій жінці було дивне.

— Павло! — закричала Оксана, побачивши брата, що йшов з відром води. — Йди-но сюди.

— Чого тобі?

— Дивись, яка краля на велосипеді поїхала. Бачив?

— Бачив. І що з того? Йди кролів годуй, не мели дурниць.

— Ти знову своє щастя проґавиш. Вона симпатична. Самотня, мабуть.

— Стара вона для мене, — буркнув Павло, але відро поставив на землю. — У неї дитина є, хлопець. Дорослий уже, років чотирнадцять. Рахуй сама, скільки їй.

— Ого, ти вже й розпитати встиг? Значить, цікавився. А що, як з дитиною, то вже й не людина?

— Та людина. Просто у мене вибір он який, — Павло обвів рукою село. — Нащо мені чужі клопоти?

Оксана єхидно посміхнулася. Вона знала брата: якщо він почав виправдовуватися, значить, зачепило.

Літо прийшло раптово. Запахло сіном і перестиглою полуницею. Віктор Сергійович відправив Павла в місто за запчастинами до комбайна. Хлопець повертався вже під вечір, коли сонце почало хилитися до обрію, фарбуючи небо в густий оранжевий колір.

На повороті біля старого пагорба він побачив знайомий силует. Велосипед лежав у траві, а листоноша сиділа на узбіччі, притулившись спиною до стовпа. Коли почувся гуркіт машини, вона поправила хустку, насунувши її майже на очі.

Павло пригальмував свій позашляховик і вийшов з кабіни.

— Добрий вечір. Щось сталося? Може, підкинути до села?

— Не треба, — не повертаючи голови, відповіла вона. — Я просто відпочиваю. Краєвид гарний.

— У вас колесо спустило, — Павло кивнув на велосипед.

— Хіба? — вона підняла брову, нарешті глянувши на нього. — Не помітила. Сяду, думаю, посиджу трохи.

Вона потягнулася, щоб зняти хустку, бо сонце вже не пекло. Павло так і застиг. Волосся кольору темного каштана хвилею впало на плечі. Очі, які здалеку здавалися просто сірими, виявилися зеленими, як молода трава. Вона ледь посміхнулася, помітивши його розгубленість.

— Я підкачаю, у мене насос у багажнику є, — швидко сказав він, намагаючись сховати власне зніяковіння.

— Та ні, дякую. Брат прийде, забере мене. Тут недалеко.

Павло не послухав. Він підійшов, схопив велосипед за кермо, збираючись закинути його в багажник. Вона теж схопилася за раму.

— Відпусти. Я сама.

— Тут вісім кілометрів пішки. По багнюці, якщо через яр підете. Не меліть дурниць, сідайте.

— Я піду навпростець. Мені так зручніше.

Жінка дивилася на нього прямо, без жодного остраху чи кокетства. Павлові вперше в житті відмовили. Зазвичай дівчата самі шукали привід, щоб він їх підвіз.

— Ну і йдіть, — кинув він, різко відпустивши велосипед. — Там у яру якраз після вчорашнього дощу по коліно натекло.

Він сів у машину, рвонув з місця, здіймаючи купу пилу. В душі кипіла якась незрозуміла злість. Зупинився лише біля сільського магазину, що був в одній будівлі з поштою. Зайшов, щоб купити мінералки.

— Павло, ти з траси? — спитала завідувачка, рахуючи копійки.

— Звідти.

— Юлю не бачив? Нашу листоношу. Телеграма прийшла, дуже термінова. Треба було ще годину тому вручити.

— Бачив. Сидить на пагорбі, на колесо любується. Я пропонував допомогти — відшила так, наче я в неї гаманець крав.

— Ой, дурний ти, — зітхнула жінка. — Вона машин боїться як вогню. У неї батьків не стало три роки тому. Сама дитину тягне, брата молодшого виховує. Ось і крутить педалі в будь-яку погоду, а в салон ні до кого не сяде.

Павло застиг з пляшкою в руках.

— Я ж не знав…

— То тепер знаєш. Поїхали відвеземо телеграму.

Він погодився.

Далі швидко розвантажив запчастини вдома, коротко кинув батькові, що має справу, і знову погнав назад.
Юля йшла по узбіччю, тягнучи велосипед за собою. Вона вже встигла забруднити кросівки в рудій глині. Павло зупинив машину за метрів двадцять, вийшов і просто пішов назустріч. Цього разу він не питав. Мовчки забрав кермо з її рук.

— Я ж сказала… — почала вона, але він перебив.

— Я не змушую вас сідати в машину. Я просто доведу велосипед. А ви йдіть поруч.

Вона на мить завагалася, потім опустила руки.

— Добре.

Вони йшли мовчки хвилин десять. Чути було лише, як шини велосипеда шурхотять по гравію.

— Мене Павлом звати.

— Юля. Я знаю. Сестра твоя казала.

— Телеграму вже вручили, не турбуйтеся. Я пошту завіз.

— Дякую. Виходить, я підвела людей через це колесо. Не думала, що воно так швидко спуститься.

Вона посміхнулася — цього разу по-справжньому.

— З мене пиріг, — раптом сказала вона. — Чи ви більше млинці любите?

— Я все люблю. Головне, щоб цибуля в супі була засмажена, — ляпнув Павло перше, що спало на думку.

— Я теж варену не терплю, — засміялася Юля. — Завжди з морквою спочатку на сковорідці тримаю.

Біля будівлі пошти Павло зупинився.

— Велосипед треба заклеїти. Давайте я заберу, зранку привезу робочим.

— Не треба, брат зробить. Дякую, що пройшлися.

— Мені було неважко.

Він стояв і дивився, як вона зачиняє двері. Йому не хотілося йти. Хотілося просто стояти тут, під цим вечірнім небом, і знати, що вона десь там, за стіною, теж думає про засмажену цибулю чи про те, як дивно все склалося.

Вечеря вдома проходила в дивній тишині. Павло сидів над тарілкою, не торкаючись їжі. Мати спостерігала за ним, ледь стримуючи посмішку. Оксана ж, навпаки, сяяла.

— Ну що, — почала сестра, відпиваючи чай. — Скоро сватів засилатимемо? Чи ти ще довго будеш у вікно дивитися?

Павло кинув на неї важкий погляд.

— Їж мовчки.

— А я все бачила. І як ви йшли, і як усміхалися. Сорока принесла звістку.

Мати тактовно поклала руку на плече доньці.

— Оксано, як там Максим? Роботу знайшов?

— Каже, що шукає. Хоче на будівництво, там платять добре.

— Міг би тут залишитися, на жнивах би заробив, — подав голос батько. — Руки зайві не завадять.

— Він не хоче, — відрізала Оксана. — Ми в місті житимемо.

Батько лише хмикнув, переводячи погляд з одного на іншого. Він бачив, що в сім’ї щось змінилося, але лізти з розпитуваннями не став.

Пізніше, коли всі почали вкладатися, Павло вийшов на ґанок. Ніч була теплою, пахло матіолою. Віра Степанівна вийшла слідом, накинувши на плечі хустку.

— Не спиться?

— Не можу заснути. Перед очима все крутиться.

— Це нормально, синку. Значить, воно справжнє. У мене з батьком так само було — наче струмом вдарило і більше не відпустило.

Павло зітхнув, дивлячись на безмежне поле, на землю, на якій так міцно стояв ногами і яка зараз тікала йому з-під ніг.