Минуло три роки, як не стало нашого Дениса, а я досі щоранку машинально дивлюся на його зачинені двері. Того ранку я прокинулася вся мокра, серце калатало десь у горлі. Мені снилися птахи. Звичайні білі голуби, які сиділи на цямрині нашої старої криниці коло хати. Я підійшла, хотіла їх прогнати, і раптом біля криниці, просто перед собою, побачила Дениса. Він стояв у якомусь дивному світлі, посміхався і тихо так каже: «Мамо, не жени їх. Нагодуй, прошу тебе».

Я сіла на ліжку, важко дихаючи. Чоловік ще спав, повернувшись до стіни. Мене всю трясло. Щоразу, як син мав приснитися, обов’язково щось траплялося. Це вже як прикмета була.

Я встала, накинула халат і пішла на кухню. Кожна дрібниця в цій хаті нагадувала про нього. І кожна дрібниця змушувала мене знову й знову згадувати той день, коли він пішов від нас. Точніше, коли його забрала Ірина.

Ще й листи писала мені потім. Вони приходили один за одним, а я просто кидала їх у піч, навіть не розкриваючи конвертів. Віктор тоді побачив, за руку мене схопив, кричав:

— Що ти робиш, Оксано? Це ж по-людськи треба. Може, там написано щось, що нам знати треба?

— А що мені знати? — відповіла я тоді, вириваючи руку. — Сина немає. Що вона мені напише? Як жити далі? Хай собі живе, а до нас не лізе.

Я не могла її бачити. Не могла навіть думати про неї. Це ж вона витягла його в ті гори. У неї, бачите, день народження був, забажалося їй Карпат. Денис ще перед виїздом зі мною на кухні розмовляв. Я ж бачила, що небо чорніє, хмари затягували весь обрій, гроза збиралася.

— Денисе, куди ти поїдеш? Подивись, яка погода, — просила я його, хапаючи за рукав куртки.

— Мам, та все нормально буде, — він тоді посміхнувся, обійняв мене за плечі. — Я ж пообіцяв Ірі. Це її свято. Ми швиденько, туди й назад. Поки доїдемо, дощ скінчиться.

Він пішов. Я вийшла за ворота, дивилася, як його сіра машина повертає за кут. А за годину почалося. Грім гримів так, що шибки в хаті дрижали. Я ходила з кутка в куток, телефон з рук не випускала, але зв’язку вже не було. А зранку приїхала поліція. Сказали, що на мокрій дорозі машина злетіла в кювет. Дениса не стало одразу. А Ірина… Ірина відбулася кількома подряпинами. Її потримали день у лікарняній палаті й виписали.

Я тоді на похороні голосила, що це несправедливо. Чому мій син у землі, а вона без подряпини? Люди навколо відводили очі, шепотілися, що я з глузду з’їхала від горя. Може, й так. Віктор намагався мене заспокоїти, казав:

— Оксано, схаменися. Вона ж не хотіла цього. Хто міг знати, що так станеться? Це просто випадок.

— Не захищай її! — відрізала я. — Якби не її забаганки, він би сидів удома.

І от після того сну я не знаходила собі місця. Пішла до сусідки, баби Стефи. Вона якраз на городі поралася. Я сіла на лавку біля її паркану, розповіла про голубів і про Дениса.

— Голуби — це завжди до новин, Оксано, — сказала Стефа, спираючись на сапку. — Причому до якихось важливих.

Повернулася додому, а Віктора немає. Машини в гаражі теж не було. На кухонному столі лежав клаптик паперу з його почерком: «Поїхав у райцентр у справах. Буду ввечері, приїду не один. Приготуй вечерю».

Я розгубилася. Яких гостей він збирається везти? У нас три роки нікого в хаті не було. Але робити нічого, взялася готувати. Зварила картоплі, відкрила тушонку, огірки, компот зі слив. Руки робили все автоматично, а в голові крутилися слова Дениса зі сну: «Нагодуй їх».

Вже сіріти почало, коли приїхала машина. На подвір’ї забряжчали дверцята. Я вийшла на ґанок.

З машини вийшов Віктор, тримаючи за руку маленьку дівчинку років двох із половиною. А з пасажирського сидіння зійшла Ірина. Вона була у звичайній трикотажній кофті, волосся зібране в пучок, бліда, дивилася на мене злякано і не наважувалася підійти ближче до хвіртки.

У мене все всередині перевернулося. Кров ударила в голову, я хотіла крикнути, щоб вона йшла геть, але тут дівчинка випустила руку Віктора. Вона тупала маленькими черевичками по стежці, дивилася прямо на мене великими сірими очима — точнісінько такими, як у мого Дениса в дитинстві. Кругловида, кучерява, ніс ґудзиком.

— Бабусю? — тоненьким голоском запитала мала, зупинившись біля сходів.

Я заніміла. Ноги стали ватяними, я схопилася за одвірок, щоб не впасти. Віктор підійшов ближче, тихо сказав:

— Я тоді один лист із печі встиг витягти, Оксано. Поки ти на город виходила. Вона писала, що в них буде дитина. Я весь цей час знав. Допомагав їй трохи, поки вона в місті працювала. А тепер вирішив, що досить ховатися. Це наша внучка. Олеся.

Ірина стояла біля машини, опустивши голову. Вона тихо заговорила, і її голос тремтів:

— Я не хотіла нав’язуватися, Оксано Василівно. Знаю, що ви мене бачити не можете. Але Віктор Іванович наполіг. Денис дуже хотів цю дитину. Ми дізналися буквально за тиждень до… до того дня. Я ні в чому не винна, я так само його любила.

Я дивилася на дівчинку. Вона підійшла зовсім близько і торкнулася моєї спідниці своїми маленькими пальчиками. Увесь мій гнів, який я плекала три роки, кудись зник, наче його й не було. Залишилася тільки порожнеча, яка раптом почала заповнюватися цим малим дитячим голосом.

— Ну чого ми на порозі стоїмо? — мовила я, і мій власний голос здався мені чужим. — Проходьте в хату. Вечеря вже готова, на столі прохолоне.

Ми сіли за стіл. Ірина сіла скраю. Ми не говорили про минуле, не згадували аварію. Розмова була проста, побутова — про те, що Олеся любить манку, що їй треба купувати нові сандалики на літо, бо з цих вона вже виросла, і що Ірині важко одній поєднувати роботу й садок.

Віктор посадив малу собі на коліна, давав їй шматочки яблука. Дівчинка сміялася, крутилася і весь час дивилася на великий портрет Дениса, що висів на стіні над диваном.

— Тато? — раптом показала вона пальчиком на фотографію.

— Тато, маленька, тато, — тихо відповів Віктор і притиснув її до себе.

Я дивилася на них, потім на Ірину, яка витирала сльози кутком серветки. На душі вперше за три роки стало спокійно.

Сон був правильний. Птахів треба було впустити до хати, а не проганяти.