Олег заскочив на кухню, коли Наталя вже втретє перевіряла, чи рівно лежать серветки. Він підхопив шматок домашнього сиру прямо з тарілки, за що одразу отримав по руках.

— Ну що ти робиш? Це ж для гостей! — Наталя з удаваним сувором поглянула на зятя. — Твоя мати за годину буде тут, а в нас усе шкереберть.

— Мама ж не ревізор, — Олег засміявся, обіймаючи тещу за плечі. — Вона звичайна жінка, до того ж з іншого міста. Їй головне побачити, що я не голодую і Юля мене не ображає.

Наталя зітхнула, поправляючи фартух.

— Ти не розумієш. Вона ж вчителька, здається? Ти казав, що вона сувора. Я хочу, щоб вона бачила: моя донька вихована в порядку. Юлю, ти де там?

З кімнати вийшла Юля. Вона була в легкій сукні, волосся зібране в недбалий пучок, але в очах світилося хвилювання.

— Я тут, ма. Дзеркало протерла, пил витерла. Олег, ти сорочку попрасував? Тільки не кажи, що знову в тій розтягнутій футболці вийдеш зустрічати.

— Попрасував, попрасував, — буркнув Олег. — Ви так метушитеся, наче до нас президент їде. Моя мама — найдобріша людина у світі. Вона взагалі вчителька початкових класів, діти її обожнюють. Які там перевірки пилу?

Про пил і справді ніхто потім і не думав, бо доля підкинула їм великий сюрприз.

Наталя згадала, як усе починалося. Півтора року тому Юля вперше привела Олега додому. Це було восени, йшов дощ, і хлопець стояв на порозі, сором’язливо тримаючи в руках парасольку, з якої стікала вода просто на килимок.

— Мамо, це Олег. Ми разом в університеті вчимося. Він мені з макетом допомагав, — сказала тоді Юля.

Наталя тоді ще подумала, що гарний буде зять і запросила його до столу.

— Сідайте, Олеже. Ви, мабуть, зголодніли? Студенти завжди хочуть їсти, я знаю, — посміхнулася вона.

Олег тоді їв її фірмовий суп так, наче не бачив їжі тиждень.

— Це просто неймовірно, — казав він між порціями. — У гуртожитку ми зазвичай макарони варимо, а тут… наче вдома побував.

— А ти сам звідки? — запитала Наталя, підливаючи йому чаю.

— З Полтавщини. Мама хотіла, щоб я вчився саме тут. Казала, що в цьому місті в неї колись було найкраще студентське життя.

Тоді Наталя не надала цим словам значення. Мало хто де бував у молодості. Олег став частим гостем. Він лагодив крани, допомагав з важкими сумками, і Наталя поступово звикла до того, що в домі з’явився чоловік. А коли він зробив Юлі пропозицію, ніхто й не здивувався.

Питання стало лишень в тому, коли робити знайомство з батьками.

І ось цей день настав. Інна Олександрівна, мати Олега, приїхала на два тижні, щоб нарешті познайомитися з батьками нареченої та обговорити деталі весілля.

Дзвінок пролунав різко. Наталя здригнулася, Юля випустила з рук серветку.

— Все, приїхали, — прошепотіла дівчина. — Олег, відчиняй!

Олег пішов у коридор. Наталя зняла фартух, кинула його на стілець і пішла слідом, поправляючи зачіску. Вона бачила спину зятя, який відчиняв масивні двері.

— Мамо! Нарешті! — вигукнув Олег.

На порозі стояла жінка в елегантному плащі, з невеликою сумкою. Вона почала щось говорити про потяг і погоду, але замовкла на півслові, коли Наталя вийшла вперед.

Олег відступив убік, звільняючи прохід. Жінки стояли одна навпроти одної. Секунда, дві, три… Тиша стала майже фізично відчутною. Юля, яка визирнула з-за спини матері, здивовано підняла брови.

— Натка? — першою ледь чутно вимовила гостя. Голос її тремтів.

— Інна? — Наталя притиснула руки до обличчя. — Це справді ти?

Замість офіційних привітань і церемонних розмов про погоду, дві жінки раптом кинулися одна до одної. Вони обійнялися так міцно, наче намагалися компенсувати всі роки мовчання.

— Ви що, знайомі? — Олег стояв, ошелешено дивлячись на цю сцену.

— Знайомі? — Наталя відсторонилася від подруги, витираючи сльози, що розмазали туш. — Синку, ми з Інною не просто знайомі. Ми в одній палаті на збереженні лежали. Я з Юлькою, вона з тобою.

Інна Олександрівна теж плакала, сміючись одночасно.

— О господи, Натко! Я ж тебе шукала в соцмережах років десять тому, але в тебе прізвище інше. Олег казав, що його дівчина звідси, але я й подумати не могла…

За столом атмосфера змінилася миттєво. Весь офіціоз зник. Замість обговорення кошторису ресторану та списку гостей, почалися розповіді, від яких молоді люди то червоніли, то сміялися.

— Ви розумієте, — розповідала Наталя, підкладаючи Інні Олександрівні найкращі шматки пирога, — Інна каже: «Слухай, якщо в мене буде хлопець, а в тебе дівчина — точно їх одружимо. Будемо разом на дачі огірки закривати й онуків няньчити».

— Так і було! — підхопила Інна. — Ми навіть один одного «свахами» називали. Лікарі з нас сміялися, казали, що ми занадто багато плануємо наперед. А потім ми роз’їхалися. Мій чоловік тоді отримав призначення, ми переїхали, телефони загубилися, адреси змінилися…

Олег і Юля сиділи поруч, тримаючись за руки під столом.

— То виходить, — повільно промовила Юля, — що наша зустріч у бібліотеці університету була не випадковою?

— Хто знає, доню, — Наталя подивилася на них з такою ніжністю, якої вони раніше не помічали. — Може, ви ще тоді, через стінки палати, про щось домовилися.

— Я пам’ятаю, як Наталя гуляла з візочком, — продовжувала Інна Олександрівна. — Тобі, Олеже, було півтора року, а Юля була зовсім крихітна. Ти намагався залізти до неї в коляску і забрати пустушку. Ми тоді ще сміялися, що ти вже почав проявляти інтерес до майбутньої дружини.

— Мам, ну це вже занадто, — Олег закрив обличчя руками, хоча сам посміхався.

— Нічого не занадто! Я ще фото десь маю, — підморгнула Інна. — Я ж відчувала, що цей університет йому не просто так здався. Я ж сама його туди підштовхнула, бо серце підказувало, що тут більше, ніж місто спогадів.

Вечір затягнувся до глибокої ночі. Обговорювали вже не просто весілля, а те, де вони будуть зустрічати Різдво і куди поїдуть влітку всі разом.

— Знаєш, Інно, — сказала Наталя, коли вони вже прибирали зі столу, а молоді пішли на балкон подихати повітрям. — Я весь цей час думала, як складно буде ділити доньку з іншою родиною. А тепер розумію, що я її нікому не віддаю. Вона просто повертається в сім’ю, яку ми придумали ще до її народження.

— Головне, щоб вони були щасливі, — тихо відповіла Інна. — Наші мрії — це лише наші мрії. А будувати їм самим.

На балконі Олег обійняв Юлю за плечі.

— Ти чула? Свахи вже все вирішили за нас двадцять років тому.

— Ну, принаймні нам не треба думати, як мирити наших мам, — засміялася Юля. — Схоже, вони тепер будуть дружити проти нас, якщо ми щось зробимо не так.

На кухні чути було дзвін посуду і тихий сміх двох жінок, які знову стали тими молодими дівчатами з лікарняної палати, для яких весь світ був попереду, а найбільшою проблемою був вибір імені для дитини. Життя зробило довге коло і повернулося в ту саму точку, тільки тепер на столі стояв не лікарняний кефір, а святкова вечеря на честь майбутнього весілля.