Це була субота, рівно чотири місяці нашої з Олексієм історії. Він заїхав за мною трохи пізніше, ніж домовлялися. Я чекала біля під’їзду, роздивляючись свої туфлі на низьких підборах. Хотіла виглядати стримано.

— Готова? — запитав він, коли я сіла в машину.

— Трохи хвилююся. Все ж таки знайомство.

— Не бери в голову. Мама просто приготувала вечерю. Звичайна зустріч, нічого особливого.

Ми їхали через усе місто. Олексій мовчав, зосереджено вдивляючись у дорогу. Я помітила, як він нервово постукує пальцями по керму. Це передалося й мені.

Його мати, Ніна Петрівна, жила у будинку в передмісті, Олексій розповів, що це батько наполіг аби вони жили на природі, а молодим віддали квартиру в місті.

Коли двері квартири відчинилися, я побачила жінку з ідеальною поставою. Їй було за сімдесят, але в її погляді не було ні краплі старечої м’якості.

— Проходьте, — сказала вона, відступаючи вбік. — Взуття на полицю, праворуч.

— Мамо, це Вікторія, — Олексій спробував усміхнутися.

— Добрий вечір. Я цукерок купила до чаю, — я простягнула коробку.

— Дякую. Покладіть на тумбу в передпокої.

У домі панувала стерильна чистота. Повітря здавалося неживим, наскрізь просоченим запахом лавандового мила.

Кожна річ на полицях стояла так, ніби її приклеїли за кресленням.

У вітальні вже був накритий стіл. Біла скатертина, важкі прибори, серветки, складені трикутниками.

— Сідайте, Вікторіє. Навпроти мене, — розпорядилася Ніна Петрівна.

— У вас дуже гарний посуд, — мовила я, намагаючись розрядити атмосферу.

— Це спадок. Я його бережу. Олексію, поклади гості салату. З буряком, він корисний.

Ми почали їсти.

— Олексій казав, ви в працювали за кордоном? — запитала вона, не піднімаючи очей.

Я закашлялася. Моя маленька таємниця не мала отак вилізти перед матір’ю коханого чоловіка через такий короткий термін.

— Я… Так, працювала.

— То ким саме?, – вона вже пильно дивилася на мене.

Я думала, що цю інформацію з мене не витягнуть ніякі сили, але під поглядом цієї жінки я незчулася як пробелькотіла:

— Доглядальницею…

Моє лице залила фарба. Я розуміла, що не пара Олексію. Він — успішний адвокат, а я роки на заробітках. Коли він питав за роботу. То лише казала, що працювала за кордоном і все. Думала, що розкажу пізніше, коли він полюбить мене і тоді йому буде не важливо. Яка між нами прірва.

— Це чудово, — строге лице Ніни Петрівни прорізала усмішка, — Не люблю амбітних жінок. Була тут вже така.

— Мамо, — протягнув Олексій.

— Не мамкай. Людмила колись була ідеальною невісткою, а потім мода заслонила їй очі. Я рада, що цього разу ти образ правильну жінку, сину.

Далі вечеря пройшла в чудовій атмосфері. Ніна Петрівна багато жартувала, розповідала про дитинство Одексія, показувала фотоальбом.

— Ви мені підходите, Вікторіє, — сказала вона на прощання. — Олексію важко. Йому набридло самому купувати мені ліки, возити продукти, стежити за моїм тиском. Це жіноча справа. Людмила наприкінці почала бунтувати. Захотіла працювати, якісь курси знайшла. Олексій терпів, пояснював, що її місце — тут, біля мене і дітей. Але вона виявилася себелюбкою. Я рада, що ви не така.

Я мало не обійняла її на прощання.

Ми сіли в машину.

— Про що ви говорили з мамою? — нарешті запитав він.

— Про Людмилу. Про те, як вона щонеділі приїздила сюди мити вікна і готувати борщі.

— Мама просто любить порядок. Їй справді важко самій, вона хворіє. Це нормально — дбати про батьків.

— Цілком з тобою згідна, — відказала я.

Через пів року ми офіційно розписалися. Я приїздила до Ніни Петрівни, помагала їй по дому, купувала продукти та робила масажі. Я вмію це дуже добре.

Якось вона попросила мене переїхати до неї.

— Я давно кажу Олексію, що ти не в тому віці аби туди-сюди їздити. Перебралися б сюди, до мене. І вам легше і мені веселіше.

— Я подумаю, — відказала я.

Ідея була справді непогана, я хотіла більше простору, хотіла садити квіти та помідори до сонця.

Ми переїхали.

Мені справді стало простіше. Олексій їздив на роботу, а я доглядала дім. Коли він вертався, то його чекав домашній затишок, смачна вечеря і прогулянки в ліску біля дому.

Мені дуже подобалося моє життя.

Але одного дня я була дуже сумна.

— Що сталося, Віко?, — спитала свекруха.

— Мама захворіла, маю її доглядати. Поїду на кілька місяців.

— Так-так, мама — то святе, — сказала свекруха і дала мені на дорогу гроші, пристойну суму додав і чоловік.

Мама невдало впала і прийшлося бути місяць біля неї, вона у мене теж уже має шістдесят вісім років.

Я думала, що побуду в неї місяць, але раптом на порозі став Олексій.

— Мама просить приїхати. Каже, щоб ми твою маму забрали, бо без тебе дуже сумно.

— Мені без вас теж, — я обійняла чоловіка.

Ось так моя мама опинилася в домі свекрухи і ці дві жінки раптом знайшли спільну мову, хоч були абсолютні протилежності.

Маючи нову подругу свекруха стала жвавіша, сама поралася на кухні, на вулиці, гуляли з моєю мамою. Вони так здружилися, що й не думали прощатися.

— Але у мене вдома кіт, — впиралася моя мама, — сусідка доглядає.

— Везіть сюди, я вас нікуди не відпущу. З ким я буду обговорювати серіали?

— Але незручно якось.

— Все зручно. Тут купа місця.

Ось так наші мами прижилися і я тому дуже рада. Олексій каже, що давно не бачив маму такою щасливою. А я йому кажу, що й моя набралася певності від його, наче інша жінка. Щось собі своє знають та обговорюють.

Я на практиці багато бачила, як старенькі оживають, коли з ними хоч пару хвилин поговориш. Наче стають помітні і значущі, вони живі, вони тут.

Отак все життя стримуєш слова аби що не вийшло, а потім так хочеться розповісти про своє життя, як не треба чи треба чинити, попередити, напоумити. Передати далі. І вислухати та допомогти — це найменше, що можна для них зробити. Це ж так мало в порівнянні з тим, скільки батьки віддають нам. Чи не так?